Печера - Марина и Сергей Дяченко (2010)

Печера
Действие романчика Марины и Алексея Дяченко " Пещера " про-исходит в городе, в котором нету преступлений и засов на дверях. Безупречный вариант щества? Да, но только на первый взляд. Потому что сознанье жителей этого года разделена. Днями они живут в действительности, которая регулируется обычными моралями и правилами. А ночью к их " оплатам " Пещера – мирок вне сознания, который заполнен странными и безжалостными созданиями. Пробуждаясь утром, обитатели города осознают, что в мире Долины они реализуют все свои потаённые желания, которые воспрещены в мире действительном. Но где пройдет граница между мирозданиями? И есть ли она вообще? …... Она была беззаботна. Уши ее, непохожие на половинки огромной ракушки - перлівниці, лёгко різнили звуки от згуків; шелесты, накладываясь на перезвон капель, отдавались от стенетраниц, слабели и ширились, тонули, попав в заросли мха, несчетно повторялись, стукаясь о стену. Шумы - ниточки, заполнивающие пространство пещерки, - сейчас все были тончайшие, нечастые и более-менее безопасные. Шелестели во влажных щёлках насекомые, едва тихо шелестела быстрая река, а на цельный ярус ниже совокуплялись два меленьких хорька. Безмятежное дыхание Долины; полной тиши здесь не будет никогда. В полнейшей тишине царна ощущала бы слепой. Она подстригла ушами, неспешно, с удовольствием прокручивая ниточки комых безопасных шумов; потом вздёрнула голову и, бесшумно переступая ратичками, побрела вниз, к водичке. Каменный купол здесь затеривался в темноте. Мерцающие мхи не освещали, они едва сияли сами, обозначая стены и косогоры зеленоватыми ровными пятнами.

Печера - Марина и Сергей Дяченко читать онлайн бесплатно полную версию книги

– Чого ти так на мене дивишся, Німробець? Чи ти вважаєш, що великі сумні очі – єдине, що необхідно тележурналістові?

Паула сіла на запропонований стілець і нервово закинула ногу на ногу. Уважно її оглянувши, Розганяй криво посміхнувся:

– Ти дарма нап'яла цю спідничку. Твої голі колінця мене не розчулять.

Паула спалахнула. Міні-спідницю вона вдягла тільки тому, що сьогодні вранці Митик зіпсував її робочі джинси; звісно, пояснювати це Розганяєві було нижче Паулиної гідності.

– Отже, – Розганяй з огидою сьорбнув зі звичної кавової чашечки. – Отже, ми маємо асистентку Німробець, в активі якої очі й коліна, а в пасиві… ДЕ касети від Ковича?! Ти повинна була принести їх УЧОРА!..

Паула втягла голову в плечі.

При думці про Ковича пригадувалися чомусь не сааг, не касети й не запилена, в сонячних стовпах квартира – пригадувався тюбик помади, що валявся в щілині між цеглинками тротуару. І помада, чесно кажучи, дешева. І майже вся використана, змазана до тупого пеньочка…

Сьогодні вранці Митик узяв брусочок червоного пластиліну, розтопив на сушарці для рушників і підклав тітці на табуретку – У ту саму мить, коли занурена в думки Паула сідала за стіл. Пластилін розплющився, як червоний капелюшок сироїжки, і значна його частина залишилась на Паулиних штанях. Митик відбувся суворою доганою, штани залишилися мокнути в тазику з миючим засобом…

– Ти чуєш мене, Німробець?

Паула опустила голову. Думка про розплавлений пластилін раз у раз змінювалася думкою про саагівську сутність режисера Ковича.

– Мені дуже прикро, Німробець, але тобі доведеться робити кар'єру десь в іншому місці.

Розганяй постояв, вивчаючи її схилену голову; широко крокуючи, підійшов до захаращеного стола, висмикнув зі стосу паперів самотній, лиховісного виду аркушик.

– Розпорядження про твоє звільнення. Копію віднесеш у бухгалтерію, одержиш свої гроші і зробиш так, щоб ми більше не зустрічалися.

Паула підвела голову, Розганяй обурено вперся руками в боки:

– Плакати треба було раніше! Де касети від Ковича, де, де?! Яке ти маєш право зривати мені творчий процес, ти, істота, що самостійно й кроку не вміє ступити?! Ти не вмієш рота розкрити, не вмієш домовитися з людиною, про ініціативу я й не кажу – що з тебе візьмеш…

Паула дивилася на нього крізь набіглі сльози; Розганяй бачився то круглим і товстим, як хмара, то довгим і вузьким, як ніжка смерчу.

Тюбик помади в щілині тротуару…

Зловорожий Митик. Піймати й нам'яти вуха – тільки не хочеться сваритися зі Стефаною…

– Що ж мені тепер робити?… – запитала вона, і голос погано її слухався.

Розганяй відвернувся:

– Знайти роботу, де не треба думати головою. Де можна думати голими коліньми… Нічим тобі, Пауло, не можу допомогти. Розум не купується.

Від образи вона зарюмсала вже відверто; Розганяй підняв пальця, збираючись сказати щось повчальне, – в цю мить задзвонив телефон.

Скоса зиркнувши на Паулу – її конвульсивні схлипи могли стати в телефонній розмові небажаним тлом, – Розганяй обійшов навколо стола й узяв слухавку; Паулу на короткий момент було покинуто напризволяще. Скорчившись на стільці й розмазуючи по щоках патьоки чорної туші, вона плекала в душі єдине бажання – добратись до туалету, замкнутися в кабінці й там виплакатися досхочу, не думаючи ні про що й нікого не соромлячись. Якби ж якась добра сила перенесла її крізь стіни, просто зараз…

Загадавши про чемність, вона все-таки стримала плач – і тому змогла почути, як говорить по телефону Розганяй. Говорить, не вміючи приховати подив.

Перейти
Наш сайт автоматически запоминает страницу, где вы остановились, вы можете продолжить чтение в любой момент
Оставить комментарий