Печера - Марина и Сергей Дяченко (2010)

Печера
Действие романчика Марины и Алексея Дяченко " Пещера " про-исходит в городе, в котором нету преступлений и засов на дверях. Безупречный вариант щества? Да, но только на первый взляд. Потому что сознанье жителей этого года разделена. Днями они живут в действительности, которая регулируется обычными моралями и правилами. А ночью к их " оплатам " Пещера – мирок вне сознания, который заполнен странными и безжалостными созданиями. Пробуждаясь утром, обитатели города осознают, что в мире Долины они реализуют все свои потаённые желания, которые воспрещены в мире действительном. Но где пройдет граница между мирозданиями? И есть ли она вообще? …... Она была беззаботна. Уши ее, непохожие на половинки огромной ракушки - перлівниці, лёгко різнили звуки от згуків; шелесты, накладываясь на перезвон капель, отдавались от стенетраниц, слабели и ширились, тонули, попав в заросли мха, несчетно повторялись, стукаясь о стену. Шумы - ниточки, заполнивающие пространство пещерки, - сейчас все были тончайшие, нечастые и более-менее безопасные. Шелестели во влажных щёлках насекомые, едва тихо шелестела быстрая река, а на цельный ярус ниже совокуплялись два меленьких хорька. Безмятежное дыхание Долины; полной тиши здесь не будет никогда. В полнейшей тишине царна ощущала бы слепой. Она подстригла ушами, неспешно, с удовольствием прокручивая ниточки комых безопасных шумов; потом вздёрнула голову и, бесшумно переступая ратичками, побрела вниз, к водичке. Каменный купол здесь затеривался в темноте. Мерцающие мхи не освещали, они едва сияли сами, обозначая стены и косогоры зеленоватыми ровными пятнами.

Печера - Марина и Сергей Дяченко читать онлайн бесплатно полную версию книги

На той тиждень, ніде не дінешся, доведеться вирішувати питання зі звільненнями. Трупа перевантажена, щонайменше п'ятьох – за борт, а лементу буде, крику…

Можливо, Паулу Німробець просто з кимось переплутали?…

Її вистежували в його будинку. І ця обставина раптом здалася йому лиховісною. Тому що темна особистість Паули – це її справа, але навіщо втягувати в цю історію сторонню людину? Яким чином до цього всього причетний ВІН?

Він згадав, як це дивне дівчисько стояло посеред кімнати, притискало до грудей дипломат і бурмотіло, дивлячись у підлогу: «Про людину і її страхи…».

Раман зітхнув.

Вистава, що зробила йому ім'я. «Дівчинка й ворони». Десь у запилюженій шафі зберігається товста папка з газетними статтями – ледь чи не кожен критик вважав за свій обов'язок відзначитися. Компліменти і славослів'я, півдесятка версій – і все це так розумно, так професійно, правильно і яскраво…

Жодна душа не знає, що під час роботи над виставою на Рамана напосіли незбагненні страхи. Він боявся висоти, темряви, ліфта, метро… Навіть думав було про лікарську консультацію…

І все минулося на другий день після прем'єри. Того самого ранку, коли він прокинувся знаменитим.

І, залишившись таємницею для критиків, усе це, незрозуміло як, відкрилося школярці Німробець. «Найкраща ваша вистава…»

На сцені йшов напружений діалог, фінал першої дії; Раман поклав лікті на синій оксамит ложі. Внутрішній метроном підказував йому, що дорогоцінний ритм не втрачено, – однак задоволення не було. Було роздратування.

Йому здавалося, що бездоганна машина його найкращої вистави котиться мимо, нехтуючи і партер, і гальорку, і свого власного творця.

* * *

Простір Печери бачився йому в постійному русі – пульсуючі судини переходів, що переганяють по ярусах тепле життя. Він рухався, перетікаючи з коридору в коридор, пропускаючи крізь себе сотні запахів, непомильно розпізнаючи сліди на соковитому, недавно прим'ятому моху.

Минали довгі ночі стримування, і хтозна, скільки порожніх ночей у нього ще попереду, – проте сьогодні, він відчував, нарешті пощастить.

Сьогодні він уполює.

Від водопою піднімалися дві царни. Він бачив їх мовби очима: самичка й самець, немолоді, налякані близькою присутністю хижака; ніщо не підтверджувало цієї присутності, ні рух, ні звук, царни відчували його самою тільки інтуїцією…

Він смикнув ніздрями. Царни пахли страхом – від цього запаху в нього звичайно туманилася свідомість. Причаїтись і метнутися; доганяти, відчуваючи, як грузне в секундах приречена жертва – і як той самий, подрібнений на миті час стікає по твердій сааговій шкурі, не завдаючи шкоди, не встигаючи вдержати…

Білий спалах у мозку. Сп'яніння; повалити в зарості коричневого моху, тримати за горло, поки триває агонія, тримати, тримати…

Інше відчуття, схоже на раптову нудоту, остудило його вже сформований порив. Ніздрі здригнулися, наче вловивши запах дохлятини.

Царни.

Сьогодні він не бажає крові царн.

Він не знає чому, але сьогодні він полюватиме на тхолів. Тхолі не такі досконалі у своєму прагненні до порятунку, тхолі дрібні й переважно тупі, але думка про царну викликає в нього відразу. Сьогодні…

І він потік коридорами геть; минав грот, де сталактити, скрапуючи зі стелі, і сталагміти, тягнучись їм назустріч, перетворювали Печеру на велетенську подобу його власної ікластої пащі. Краса застиглого каміння не зачарувала його, бо в цю саму мить здалеку, з вологої пітьми, виразно запахло тхолем.

* * *

Лора подивилась на неї зі співчуттям.

Сьогодні на неї всі дивилися зі співчуттям – двері кабінету були заклично розчинені, і Розганяй очікував.

Паулі ніде було дітися – вона зайшла; шеф її, незвично милостивий і м'який, ширяв у сигаретному диму, наче привид.

– Сядь, Німробець.

Боїться, що від гіркої звістки я не встою на ногах, похмуро подумала Паула.

Перейти
Наш сайт автоматически запоминает страницу, где вы остановились, вы можете продолжить чтение в любой момент
Оставить комментарий