У вересні і мені, і Єві підвищили зарплатню, проте це нас не врятувало. У жовтні 2014-го курс якийсь час тримався на рівні 16,3 гривні за євро, зате в листопаді обвалився до 18,7. Останнього осіннього місяця я заплатив банку 7110 гривень. У грудні 2014-го євро підскочив до 19,2, і ми вперше пропустили платіж. За літо й осінь назбиралося чимало дрібних боргів – від квитанцій за комунальні послуги й до незначних позик, якими ми з Євою поквапливо латали дірки в ті місяці, коли мені не вдавалося заробити додатково. Крім того, на носі стриміли новорічні свята. Треба було вибрати подарунок Теодорові, купити щось до столу… Коротше, в грудні ми мали віддати банку 7300 гривень, і таких грошей у нас просто не знайшлося. У січні 2015-го гривня зміцнилася, і ми провели ще один платіж. Як згодом виявилося – останній. У лютому курс становив до 30 гривень за євро, і про розрахунки з банком можна було забути.

17

Улітку 2014-го «провали», які почалися навесні 2013-го та мучили Теодора протягом першої половини 2014-го, припинилися. За літо малюк засмаг і зміцнів, заговорив довгими, логічно завершеними реченнями. Наші спільні виїзди в місто стали регулярними: я брав його із собою один, іноді два рази на тиждень. Це було весело. Після двох-трьох годин ми робили перерву. Їхали до супермаркета, де я купував йому «Kinder Сюрприз», або в McDonalds – по «Хеппі Міл» та іграшку. Часом каталися до першої ночі. Теодор тримався, як міг, а ближче до півночі засинав, згорнувшись калачиком на передньому сидінні. Загалом усе складалося чудово, і я вирішив, що наповнені криком божевільні ночі та ходіння вві сні залишились у минулому.

Довбане затишшя перед бурею.

Наприкінці листопада 2014-го все почалося знову. Першими повернулися кошмари. Протягом грудня Теодор тричі підхоплювався серед ночі, задихаючись від нелюдського верещання. Підхоплювався, не просинаючись. Одного разу, до того як Єва його розбудила, він кричав: «Воно в голові! Мамо, воно в мене в голові!» І якщо до цього часу на ранок він не пам’ятав – або ж почувався достатньо добре, щоби вдавати, начебто не пам’ятає, – що відбувалося вночі, то тепер упродовж трьох днів після чергового жахіття ходив мовчазний і пригнічений. Я помітив (хоча, можливо, просто фантазую), що вечорами Тео став боятися заходити до своєї кімнати. Кошмари зі сновидінь помалу переповзали в реальне життя, неначе арктичний холод сковуючи, паралізуючи малого.

18

Упродовж перших трьох місяців 2015-го ситуація не змінювалась ані в кращий, ані в гірший бік. Із по-справжньому великими проблемами ми стикнулися в ніч із 21-го на 22 березня, коли Тео знову почав ходити вві сні.

Єва повернулася з роботи за п’ять до першої та, влягаючись, розбудила мене. Утім, я майже відразу заснув. Десь поміж другою й о пів на третю ночі встав, щоб відлити. Сонний, із напівзаплющеними очима, навпомацки дістався туалету, ввімкнув світло, зачинив за собою двері й зупинився перед унітазом. Через хвилину вийшов і від несподіванки ледь не заволав. У прямокутнику світла, що впало в коридор, поки я зачиняв двері, промайнув невисокий худорлявий силует. Серце бухнуло так, наче в нього замість крові хлюпнули мазуту, а під пахвами змокріло. Затамувавши подих, я знову відчинив двері вбиральні. У протилежному кінці коридора, біля вхідних дверей, спиною до мене стояв Теодор. Малюк не рухався і, ледь задерши голову, дивився перед собою. Спершу мені здалося, ніби хлопчак витріщається на вхідні двері, але потім збагнув, що це не зовсім так. Подумав, що якби хтось дорослий стримів перед ним, Теодор зазирав би просто в його обличчя.

– Тео… – прошепотів я.

Хлопчик не відреагував.