Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

Я більше не міг стримуватися. Зірвався на ноги, вискочив у коридор і ввімкнув там світло. Обдивився тепер уже яскраво освітлений протилежний кінець. Нікого. Тоді по черзі зазирнув до спальні, туалету, ванної та дитячої кімнат, вмикаючи всі лампи там. Порожньо. Насамкінець повернувся до зали й, відчинивши двері, зазирнув на балкон, щоб переконатися, що за шибою, що, відбиваючи світло з кімнати, лишалася темною, немов граніт, ніхто не стовбичить.

Зачинивши двері балкона, побачив Єву, яка стояла на вході до зали:

– З тобою все нормально?

Я облизав губи.

– Все о’кей.

– Тоді для чого ця ілюмінація? – мабуть, я справді виглядав переляканим, бо в голосі Єви вчувалася стурбованість.

– Ну… це… – страх відпускав мене, хоча відчуття невидимих холодних пальців, які ковзають, покидаючи сліди з пухирців, то по спині, то по шиї, то по передпліччях, не зникало. – Тео сказав, що до нього приходив друг, поки ми вечеряли…

– І що, знайшов когось? – тепер уже насмішкувато поцікавилася дружина. Її розвеселило, що я наполохався більше за Тео.

– Ні.

– Тоді повимикай, будь ласка, світло.

Пройшовшись кімнатами й вирубивши світильники, я повернувся до зали, де грався Тео, присів на диван, але поновити роботу над перекладом не вдалося. Думки розліталися. Через хвилину з’явилася дружина, сіла біля мене із пластиковим стаканчиком йогурту в руках і ввімкнула телевізор. По «5-му» транслювали новини. Тієї зими ми всі не відлипали від новин. Ведуча говорила про переговори між опозицією та Януковичем, про можливе призначення нового прем’єра, потім щось про те, що міліція використовує сім’ї захоплених наприкінці січня заручників для тиску на опозицію, а я втупився в екран і нічого не чув. Того вечора думки витали далеко від подій на Банковій і Грушевського. Час від часу переводив погляд на сина. Тео, покинувши машинки, заходився коло іграшкового трамвая, з підйомною струмоприймальною штангою, – ще одного подарунка на Новий рік, цього разу від моєї матері, – і зрідка глипав на екран телевізора.

У мого сина з’явився уявний друг? О’кей, хай так, що тут страшного?

Проблема полягала в тому, що Теодор не розумів, що таке дружба. Він часто хворів і мало часу проводив у дитсадку, через що я припускав, що Тео просто не усвідомлює змісту поняття «друг». Упродовж минулої осені Тео іноді бавився з хлопчаками й однією дівчинкою в нашому дворі, не боявся підходити до дітей свого віку в центрі міста, коли ми там гуляли, але ніколи й нікого не називав своїм другом. Він жодного разу не назвав другом однолітка. Натомість другом для нього був хрещений батько, мій однокласник Рома Цезарко (Тео звертався до Цезаря «друг Рома», а не «хрещений»). Другом був дід Лаврентій, Євин тато, який, коли не напивався, любив грубувато поторсати внука, не скупився на дорогі подарунки та привозив з Європи малому те, що той просив, а не те, чого хотіли Єва чи Жанна Валеріївна. Другом був неголений і пропахлий дешевим тютюном сорокарічний сусід із квартири навпроти. Словом, друг для Теодора – це я, мій кум, мій тесть. Дорослі.

Дорослі, хай йому!

Журналіст розповідав, що після прибирання барикад на Грушевського на місці дислокації силовиків виявили гільзи від патронів до рушниць 12 калібра. Я нічого не чув, безперестану прокручуючи в голові історію з ноутбуком і відредагованим файлом. Не розумів, звідки взялося слово regard, не розумів, чому Тео сказав, нібито це він увів його з клавіатури. Мене непокоїли слова сина, що якийсь уявний друг розмовляв із ним, поки ми з Євою вечеряли. Але чомусь – добре пам’ятаю те відчуття – найбільше лякало, що цей друг дорослий.

13