Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

У лютому 2014-го я віддав УкрСиббанку 4665 гривень. Після того як Янукович утік із країни, а Національний банк відмовився від підтримання курсу на користь вільного котирування гривні на міжбанківській валютній біржі, євро підскочив до чотирнадцяти. Ще через місяць за євро доводилося платити 15,5 гривень, й у травні 2014-го місячний платіж для УкрСиббанку вперше перевищив шість тисяч гривень.

Упродовж весни 2014-го нам із Євою сяк-так удавалося зводити кінці з кінцями, але найгірше тільки чекало попереду. Улітку 2014-го Блакитний Монстр став для нас чимось на кшталт божка, безмилосердного ідола, який із кожним днем вимагав усе більших і більших пожертв. Ми працювали лише на жертвоприношення, гарували, як раби на галерах, винятково для того, щоб прогодувати кредит на той бісів небесно-блакитний «фольксваген».

14

Третій дивний випадок, який добре пам’ятаю, стався наприкінці серпня 2014-го, наступного дня після сплати банкові 6852 гривні. Я забрав Теодора з літньої групи в дитсадку й віз додому, дозволивши за відсутності Єви вмоститися на передньому сидінні. Ми виїхали з Петлюри на проспект Миру, коли малюк повернув до мене трохи замурзане личко й ніби ненароком поцікавився, хто такий Рей Купер. Доки я, розгубившись, екав і бекав, Тео повторив запитання. А потім додав, що мама переписувалася з Реєм Купером по комп’ютеру.

На кілька хвилин я занімів.

Що не так?

Я вже згадував, що ми з Новаком підтримували дружбу і «ВКонтакті», й у Facebook. У Facebook Пашка був зареєстрований під справжнім іменем – Pavlo Novak, зате у «ВКонтакті» прикривався псевдонімом. І псевдонім той – Ray Cooper.

Дорогою додому я безугаву косо зиркав на Тео й обмірковував, що допіру трапилося. Мені приверзлося? Певно, що ні. Отже, Теодор звідкись дізнався про Павла Новака (чи то пак не про Новака, а про те, як Новак підписаний у «ВКонтакті»). Від Єви? Але на біса дружині розповідати нашому синові про чоловіка, з яким розійшлася п’ять років тому, використовуючи при цьому не ім’я, а дурнуватий псевдонім із мережі? Я завів хлопчака додому, повечеряв і, нічого не сказавши Єві, вибрався таксувати. Втім, думки про Рея Купера не йшли з голови. Я був жахливо неуважним, двічі недодав клієнтам решту, а одного разу, не усвідомлюючи, що роблю, проскочив перехрестя на червоне світло.

Додому повернувся за кілька хвилин до десятої, не протаксувавши і трьох годин. Єва ще не спала. Я роздягнувся, почистив зуби й улігся в ліжко. Через задуху не діставали простирадел, тож Єва в самих лише трусиках лежала праворуч мене.

– Поганий день? – запитала вона.

– Так.

Наче, бляха, впродовж останніх півроку ми мали хороші дні.

– Щось заробив?

– На бензин.

Що вищим ставав курс євро, тим гіршим було наше з Євою спілкування. Після Євромайдану ми могли не розмовляти днями, соваючись квартирою, неначе привиди, а якщо й озивалися, то роздратовано, на підвищених тонах. Навесні ми намагалися продати Жука, але ніхто не хотів купувати малофункціональне й далеко не нове авто, та ще й із невиплаченим кредитом. Що найгірше – ні я, ні Єва не робили нічого, щоб уникнути конфліктів. Навпаки – зчіплялися із найменшого приводу, будь-де й будь-коли, і не лише тоді, коли це стосувалося грошей. Той день наприкінці серпня видався особливо паскудним: увесь вечір по радіо говорили про Іловайський котел і про те, що МВФ заблокував виплату чергового траншу.

– Не розумію, для чого тоді було виїжджати.

Єва розвернулася до мене спиною й підклала руку під подушку.

– Зачекай, Єво, – неголосно озвався я.

– Я хочу спати.

– А я поговорити, – дружина повернулась і, сердито вигнувши брови, втупилася в мене. В очах виблискувала налаштованість не на розмову, а на чергову сварку. – Як малий?

– Усе нормально, а що?

– Навіщо ти розповідала йому про свого колишнього?

– Що-о?