Лазарит - Симона Вилар (2013)

Гілка сосни, що розгойдується над головою, відблиск ранкового сонця у верховітті. Світ повертався, але те, що з нею сталося, досі здавалося неймовірним. Вона й гадки не мала, що здатна таке відчути. Де була її душа, коли вона літала серед зірок і шовкових хвиль? Чому замість сорому й каяття вона почувається зараз так легко й умиротворено?

Мартін лежав поруч, досі її обнімаючи, вона чула, як б’ється його серце, як поступово вирівнюється його дихання. Піднявшись на лікті, він поглянув на неї, вловив відсторонений, мрійливий вираз, і його серце потеплішало.

– Я й не здогадувався, яка ти, – прошепотів він, схиляючись до її вуст. – Я був дурний, що не наважувався…

– Нащо ж ми прогаяли стільки часу? – м’яко, ледь хрипкувато відповіла вона, досі засліплена пережитою радістю.

Мартін стиха засміявся.

– Ми все надолужимо. Це наше таємне щастя, про яке ніхто, крім нас, не довідається. І ми візьмемо з нього все, що зможемо.

Вона дивилася йому просто в очі, потопаючи в кришталевій синяві. Вона вірила йому, більше того – вона його обожнювала!

І тоді він промовив:

– Я кохаю тебе, Джоанно. Ти й гадки не маєш, як я тебе кохаю!

Розділ 11

Травень. Околиці Акри. Табір хрестоносців

Полотняні стіни шатра короля Ґвідо колихалися від поривчастого вітру, полум’я у світильнику здригалося, кидаючи нерівні зблиски на постать монарха, який стояв навколішки. Неподалік від короля був його старший брат – конетабль Аморі де Лузіньян. У своїй довгій кольчузі, з руками, складеними на руків’ї меча, він скидався на воїна-охоронця.

Спостерігаючи за Ґвідо, Аморі мимоволі стиснув щелепи. На зубах захрустів пісок.

«Хамсин[90] – як зажди цієї пори, – подумав він. – Навіть вощена парусина, натягнута на шатро, не рятує від цієї біди».

Але думати про гарячий вітер і пісок було все-таки приємніше, ніж про те, що правитель Єрусалимського королівства молиться перед світильником, який має вигляд багатоголового дракона, що кожна його роззявлена пащека була чашею з мерехтливим полум’ям.

«Язичництво якесь», – Аморі насупив рудуваті брови.

Він обережно визирнув за полог шатра. Там було ще одне крите приміщення, за ним – перехід, у кінці якого, схрестивши списи, стояли вартові.

Шатро було розкішним. Воно дісталося Ґвідо Єрусалимському після вдалого набігу на табір брата султана Саладіна – Аль Аділя. На його шовкових стінах і досі була вигадлива арабська вишивка, щоправда, зараз її приховували численні знамена, вимпели і встановлені на триноги великі щити з гербом де Лузіньянів – червоною пантерою на блакитному зі сріблом поле, а також емблемами Єрусалимського королівства – золотим хрестом, обрамленим ще чотирма меншими хрестами.

Аморі де Лузіньян перевів погляд на брата – його силует у тьмяному світлі здавався вирізьбленим із чорного дерева. Він і насправді був убраний у чорне. Відколи загинула його дружина, Сибілла Єрусалимська, минуло зовсім мало часу, і Ґвідо досі носив жалобу: його довге чорне вбрання прикрашали тільки срібні накладки на паску, і руків’я кинджала було чеканним. Хрестоподібна рукоять меча відсвічувала похмурим вогнем рубінів.

«Краще б він молився на руків’я свого Захисника, – подумав брат Ґвідо. – Захисник – прекрасний меч із часточкою Животворного Хреста в ефесі. А ставати навколішки перед цим поганським світильником…»

Аморі здивовано зітнув плечима. Серед багатодітного сімейства де Лузіньянів він був другою дитиною. У Святу землю Аморі прибув давно і зміг здобути посаду конетабля при прокаженому королі Бодуені. Ґвідо ж був молодшим, про спадок не йшлося, тож він теж вирушив на Схід, сподіваючись за сприяння старшого брата досягти високого становища в Єрусалимському королівстві. Але сталося інакше: саме Аморі довелося схилитися перед молодшим братом, коли того було короновано на правителя цієї землі. Собі ж на лихо…