Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Аморі! – несподівано гукнув до конетабля Ґвідо. – Аморі, ти пам’ятаєш, якою була Сибілла тоді, коли ти нас познайомив?

Із цими словами король простягнув руку й обережно торкнувся до якогось блискучого предмета, що звисав на ланцюжку з однієї дивно вигнутої лускатої шиї світильника-дракона. Замерехтіли зеленаві іскри, й Аморі, придивившись, полегшено зітхнув: то був смарагдовий хрестик, який носила королева Сибілла – нехай Господь їй дарує свою милість! Ось на що молився король!

– Так, Ґвідо. Вона стояла на сходинках трону, дивлячись у залу… Ні, її погляд був звернений лише на тебе, брате.

– А мій – на неї. – На вустах у Ґвідо з’явилася така рідкісна останнім часом усмішка. – Яка ж вона була гарна в срібній парчі та яблучно-зеленавих серпанках, які так пасували до її смарагдових очей!

Аморі справді пам’ятав. Сибіллі тоді було тільки двадцять, як і Ґвідо, але на той час вона вже не перший рік була вдовою, і знать Єрусалимського королівства вимагала: вона якнайшвидше має обрати собі чоловіка. Її тяжко хворий брат-король уже майже осліп та ледве рухався, а син Сибілли, народжений від Вільгельма Монферрата, був іще надто малим. Відповідно, той, хто стане чоловіком старшої сестри Бодуена Прокаженого, так чи інакше зійде на Єрусалимський трон. Але яких тільки принців і вельможних сеньйорів до неї не сватали – Сибілла обрала Ґвідо.

Аморі мов наживо бачив цю сцену: бідна дівчинка, яка намагалася керувати змученою безкінечними війнами державою, несподівано побачила серед суворих лицарів золотоволосого янгола. У кольоровому сонячному промені, що падав із вітражного вікна, Ґвідо й справді був схожий на янгола-воїна – високий, ставний, гордовитий, із сильним торсом, золотавими, наче мед, очима, яких він не міг відвести від жінки на сходинках трону.

– Хто це, месіре Аморі? – запитала Сибілла, вказуючи на Ґвідо.

І конетабль відповів:

– Ваша величносте, маю честь познайомити вас із моїм молодшим братом Ґвідо де Лузіньяном!

У християнському Леванті існувала приказка: «Найсолодший плід цієї землі – її принцеси. Хто його скуштує, піднесеться безмежно».

І таке ставалося знову й знов. Констанція Антіохійська зробила князем волоцюгу Рено де Шатільйона, Мелісандра Єрусалимська подарувала владу й могутність Фульку Анжуйському, Стефанія де Міллі, леді Трансйорданії,[91] ощасливила трьох чоловіків титулами графів Трансйорданських. Аморі й сам почав сходити до влади, одружившись з дочкою одного з найбагатших родів Єрусалимського королівства – Ібелінів. Але ніхто не піднісся так, як Ґвідо, що одним кроком здолав відстань від нікому не відомого злиденного лицаря до корони. Адже вперта сестра прокаженого короля й чути не хотіла про когось іншого.

– Усі вони зважали на мене доти, доки була жива Сибілла… – хрипко мовив Ґвідо, досі торкаючись до смарагдового хрестика покійної дружини.

Його голос зірвався. Аморі помітив на братових щоках сльози.

– Тримайтеся, ваша величносте, – він ступив до короля й стиснув його плече. – Ви достатньо зробили для того, щоб вас скрізь поважали. Облога Акри – це ваша облога. Християнський світ іще такого не бачив, нікому не вдавалося битися в кільці ворожих сил і перемагати! Я впевнений: не сьогодні-завтра Акра впаде.

– Аморі, ти вже багато разів казав це. Скільки битв ми виграли!.. І скількох зазнали поразок!.. Але якщо я чогось і досягнув на цьому ратному поприщі, то лише завдяки тобі!

Аморі не заперечував. Із Ґвідо був кепський стратег, усі біди Єрусалимського королівства – на його сумлінні.

– Я знаю, Ґвідо, що ти не воїн, але завжди був хорошим правителем. Ніколи ще ця земля не розкошувала так, як під твоєю рукою. Що ж до твого хисту полководця… Він виявився поступово: після того, як Сибілла викупила тебе в Саладіна.