Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Філіп влаштовує їм пиятики за свій рахунок, ось вони здуру й вирішили, що Капетінг розмріявся про єрусалимську корону. Адже кого тут тільки немає – італійці, вірмени, данці… Багато з їхніх командирів загинуло в сутичках, ось вони й валандаються без діла. Чорт забирай, схоже, там когось ріжуть!..

Він зробив крок до виходу із шатра. І справді: час припинити це неподобство при самісінькій резиденції короля!

Галас подужчав, хтось заметався в критому переході, і, нарешті, Аморі ледь не наштовхнувся на закутану в плащ жінку.

– Чортова душа! – по-солдатському грубо лайнувся конетабль, схопив жінку й трусонув її так, що вона впала на шкури, якими було вистелено підлогу. За нею ввірвалися охоронці. – А ви куди дивитеся, побий вас сила Божа? Що ж це таке: озброєні до зубів молодики не годні зупинити якусь п’яну шльондру?

– Та там справжня жорстока бійка, месіре! – вигукнув один з охоронців, поправляючи круглий шолом, що сповз йому на потилицю. – Довелося розгонити знавіснілий натовп, ось вона й проскочила. Зараз ми вмить…

– Стійте! – раптово вигукнув Ґвідо, кидаючись до жінки. – Мадам, люба сестрице! Чи це ви?

Жінка скинула полотняний вампл,[95] що облягав її голову, і по плечах каскадами розсипалося світле, майже срібне, хвилясте волосся. Очі в неї були сіро-зелені, а брови теж світлі, але над ними по-східному було витатуйовано ще дві тонкі лінії-дуги. Молоду й симпатичну жінку не псував навіть трохи задовгий ніс із горбинкою.

– Нехай вони вийдуть! – владно звеліла вона. – І щоб не базікали, що бачили мене тут.

– Не хвилюйся, Ізабелло. Це мої пулени, вони вірні своєму королю.

Пулени, нащадки християн та сарацинів, попри все, були й досі віддані Ґвідо. Але саме вони здатні впізнати цю юну жінку – принцесу Ізабеллу Анжуйську, молодшу сестру королеви-небіжчиці Сибілли.

Ізабелла встала, спираючись на руку Ґвідо. Незважаючи на своє вбрання таборової шльондри – обшарпана сукня, заяложений вампл і широка накидка з численними латками, поводилася вона достойно.

– Ізабелло, навіщо цей маскарад? – обережно запитав король.

І жінка раптом розридалася.

– Ґвідо! О, Ґвідо, врятуй мене! – вона впала навколішки, чіпляючись за поділ туніки короля.

Це була істерика, тому брати де Лузіньяни спершу розгубилися, але м’який голос Ґвідо поступово зробив своє. Король улаштував Ізабеллу в крісло й закутав в оксамитовий плащ, конетабль подав їй келих води.

– Вони хочуть видати мене заміж! – мовила нарешті вона, цокотячи зубами об чеканні вінця срібного келиха.

Брати перезирнулися – обидва вирішили, що їм почулося. Ця дев’ятнадцятирічна високородна особа вже восьмий рік була дружиною сеньйора Онфруа Торонського, і їхній шлюб уважали щасливим, незважаючи на те, що дітей у них не було. Але це не біда, адже подружжя обожнювало куртуазні забави, музику, вечірні прогулянки рука до руки фортечними мурами, і самі вони були ще майже дітьми.

– Хто хоче віддати вас заміж, мадам? – поцікавився Аморі.

– Усі: моя мати, Конрад Монферратський і навіть король Франції. Вони кажуть, що я тепер спадкоємиця престолу й разом із моєю рукою корона дістанеться тому, хто стане моїм чоловіком.

Ґвідо відсахнувся та схвильовано відкинув просторий каптур. Аморі відкрив було рота, щоб заперечити, але мовчки його стулив. Ізабелла розповідала далі, і поступово ситуація вимальовувалася.

Сьогодні вдень Ізабеллу привели в шатро французького монарха. Той люб’язно її прийняв, обдарувавши компліментами, і, врешті-решті, оголосив, що віднині саме вона – надія цієї землі, а її чоловік має стати королем і захисником Гробу Господнього. Та оскільки її чоловік Онфруа де Торон утратив свої володіння в Трансйорданії, і їх з Ізабеллою тепер утримує король, Онфруа не може мати власного війська.

– У нього і так не було війська, – замислено зауважив Ґвідо.