Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Ти наказав стежити, щоб вони не послали голуба з листом у стан Саладіна? – запитав Аморі.

З-під шолома долетів приглушений смішок. Хоч який буде пильний Ґвідо, Аморі він не випередить. Його лучники й так весь час стежили, щоб захисники Акри не надсилали поштових птахів до пагорбів, а сьогодні їм наказано особливо пильнувати!

Склавши руки на грудях, Ґвідо спостерігав, як розступаються воїни, утворюючи прохід. У дальньому кінці нарешті з’явилися його супротивники. Усі як один: барон Баліан Ібелінський з дружиною Марією Комнін, матір’ю Ізабелли, кузен французького короля єпископ Бове, за яким ішов білявий велетень – герцог Австрійський Леопольд, родич Конрада Монферратського. З’явився і сам Конрад, усміхаючись у довгі доглянуті вуса. Його смагляве продовгасте обличчя облямовувало чорне, мов воронове крило, волосся, жорстке й густе, що лежало над чолом хвилею з тонкими нитками сивини. Очі він мав темні й палкі, мов чорний агат, брови сходилися над ними яструбиними крилами, але все псував шрам на переніссі, надаючи його обличчю гнівливого виразу. Не дивно, що юна Ізабелла боїться цієї людини!

Конрад підійшов до Ґвідо так стрімко, що той мимоволі відступив на крок. Тепер вони стояли один навпроти одного – темний, мов демон, Конрад, маркіз Монферратський, і золотоволосий янгол – Ґвідо де Лузіньян. Утім, янголом нині називали не його, а Філіпа, короля Франції, уже проголошеного головнокомандувачем хрестоносного війська.

Досі Філіп тримався скромно – мовчки стояв за Конрадом у простій сірій коті поверх кольчуги і в темному плащі. Його русяве негусте волосся притримував золотий обруч корони, обрамленої лілеями та хрестами, – єдина прикраса, але така розкішна, що відразу виокремлювала з натовпу худорлявого й не дуже високого Капетінга.

«Мабуть, мені теж слід було надіти вінець», – упіймавши себе на цій думці, Ґвідо мимоволі поморщився, згадавши, що таємно від свого оточення заклав корону Єрусалима венеціанцям, аби розрахуватися з воїнами. Та якщо це стане відомо, його не безпідставно називатимуть королем без корони.

– Нема чого морщитися, Ґвідо! – різко кинув маркіз Монферратський. – Це тобі не допоможе. Ти мусиш повернути мені наречену.

– Месіре, схаменіться! Згадайте, що ви розмовляєте з королем!

– Та невже? А де ж твоє королівство, Лузіньяне? Може, запитаємо про це в Саладіна?

Навколо, мов розбурхане осине гніздо, загули збуджені голоси.

– Не смій так зі мною розмовляти! – підвищив голос Ґвідо, знаючи, що Конрад зараз згадає про поразку під Хаттіном. – Я урятував тобі життя!

– Не годиться лицарю дорікати врятованому своїм подвигом!

– Не гоже було б не впустити в Тир свого короля й королеву. Я цього не забув.

– Схоже, забув, якщо кинувся мені на порятунок у битві під стінами Акри. А може, хотів віддячити за те, що я зупинив Саладіна. Інакше, куди б ти повернувся, красунчику, занапастивши власне королівство?

Маркіз по-вовчому ошкірився, зблиснув великими цукрово-білими зубами, і у Ґвідо раптом похололо в грудях. Це страх. Він теж боїться непохитного Конрада.

– Урятувати вас у бою з невірними – це був християнський учинок, – стиха промовив він, хоча про це слід було кричати, бо його слова потонули в навколишньому гаморі. Воїни перемовлялися, хтось обурювався, а дехто веселився – не щодня випадає бачити, як державці сваряться, мов баби біля сільської криниці.

Філіп Французький збагнув це першим. Він звелів своїм сигнальникам кілька разів засурмити в роги, і аж тоді нарешті запанувала тиша. З фортечного муру за ними й далі стежили мусульмани, та й люди Саладіна могли помітити з пагорбів натовп навколо ставки короля Ґвідо.

Філіп виступив уперед.

– Нам стало відомо, що ви ховаєте в себе спадкоємицю Єрусалимського трону принцесу Ізабеллу. Яке ви маєте на це право?

– Право сюзерена, родича й захисника, до якого звернулася за допомогою шляхетна дама.

Тонкі Філіпові вуста викривились в отруйній посмішці.