Лазарит - Симона Вилар (2013)

Неподалік від пустиря встановили колісну платформу недобудованої вежі для облоги – вона мала виконувати роль помосту для знатних глядачів. Туди невдовзі зійшли Філіп Французький у супроводі кількох прелатів, барон Ібелін з дружиною та принцеса Єрусалимська – головний приз переможця майбутнього поєдинку.

Ізабелла була схвильована, проте на її обличчі не відчувалося й тіні суму – вона з усмішкою помахала рукою охочим повитріщатися на двобій. Убрана Ізабелла була неймовірно розкішно: мати встигла зодягнути принцесу в шафраново-жовті шовки, на плечах у неї розвівався пурпуровий плащ, на голівці був пістрявий тюрбан із парчі – Ізабелла полюбляла східні убори й не дотримувалася європейської моди.

Ґвідо спостерігав за юною жінкою із сідла свого ставного білого жеребця. Його не запросили на поміст, намагаючись вкотре принизити, але він і сам би не прийняв такого запрошення. Невелике щастя – опинитися такої миті поруч з Ізабеллою – захопленою, збудженою, яка повсякчас роззирається на всі боки. «Сибілла ніколи б так не поводилася, якби я через неї опинився в небезпеці», – подумав він і поглянув в інший бік арени, де, оточений натовпом, з’явився саме Онфруа – на коні, закутий в обладунки й з турнірним списом у руках.

Одночасно з протилежного боку на поле виїхав Конрад Монферратський. Його могутній карий жеребець витанцьовував під вершником, вряди-годи трясучи чорною гривою. Маркізові обладунки, крім темно-сірої кольчуги, складалися зі сталевих поножів ромейської роботи, сталевих наплічників і посрібленого латного коміра з гравіюванням. Шолом лицаря ніс його зброєносець, кольчужний каптур був відкинутий, і чорне, з ниточками сивини, Конрадове волосся хвилями спадало йому на плечі.

«Безперечно, – мимоволі зауважив про себе Ґвідо, – вигляд у нього переконливий».

Конрад погарцював по арені під ревище натовпу і здійняв руку у вітальному жесті. Потім примусив коня мало не боком наблизитися до платформи, обернувся й схилив наконечник списа до Ізабеллиних ніг.

– Я битимуся за вас, прекрасна Ізабелло Єрусалимська. І або поляжу, або звитяжно вас завоюю!

Ізабелла промовчала й похнюпилася. Та коли з’явився Онфруа і повагом зробив своє коло ареною, вона звелась із місця та мимохіть ступила йому назустріч.

– Я готовий битися за вас, моя Ізабелло, – промовив безземельний володар Торона. – Але люди, мудріші за мене, вирішили, що для маркіза Конрада не така вже й честь вибити із сідла недосвідченого бійця. Тому я виставляю за себе ратоборця, готового захистити моє право володіти вами!

– І особисто не битиметеся за свою дружину зі зброєю? – вражено вигукнула Ізабелла, відступаючи й суплячись так, що її татуйовані брови зійшлися в одну лінію.

Коли Онфруа покидав арену, його супроводжували презирливі улюлюкання й свист. Конрад Монферратський знову об’їхав майданчик, запевняючи, що готовий битися за Ізабеллу з будь-ким, кого виставить замість себе Онфруа де Торон. Ці слова були зустрінуті хвилею схвалення. Усі чекали захопливого поєдинку. Але хто ж вийде проти Конрада?

Ізабелла розридалася, і мати взялась її втішати.

– Я хочу бути з Онфруа! – рюмсала Ізабелла. – Я повинна дістатися йому! А він… він…

Небіж короля Філіпа, молодий граф Генріх Шампанський, схилився до принцеси.

– Не плачте, моя сердечна пані. Лише одне слово – і ради вас я піду куди завгодно. Присягаюся істинною вірою!

Ізабелла глянула на нього вологими очима й раптом усміхнулася:

– Месіре, ви дуже милий!

«Її правда, – думала тієї миті мати Ізабелли. – Молодий, гожий і не приховує свого захоплення Єрусалимською принцесою. Може, це помилка, й Ізабеллу варто було віддати йому?» Але угоди з Конрадом уже не скасуєш. Та й тут є своє підводне каміння, адже по материнській лінії Генріх – племінник не лише Філіпа Капетінга, а й Річарда Англійського.[100] Молодий граф Шампані ніколи не приховував свого захвату королем-лицарем Англії, а її інтерес геть в іншому…