Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Ваші відомості… Вони достеменні? – підвівся з місця Філіп. Його думки під короною з хрестами та лілеями шалено пульсували: де Шампер виїхав із боку Ґвідо – вони часом не союзники? Філіп знав, що маршал тамплієрів чи не найпершим привів загін храмників під Акру й приєднався до Лузіньяна. Може, на меті в нього лише одне – запобігти поєдинку? Але те, що він каже про атаку… Святі апостоли Петро та Павло! Саладін! Мій перший бій… І де ж цей Річард? Пора б уже Леву приєднатися до ним же влаштованих ловів!

Зовні він залишився цілком спокійний:

– Я чув, що султан Салах ад-Дін поводиться як благородний воїн і ніколи не нападає без попередження.

– Та невже, государю? – Де Шампер рвучко відкинув скуйовджене вітром волосся. Недвозначна іронія в його голосі розсмішила рядових воїнів. – Що ж, тоді продовжуйте ваші забавки, поки від благородного язичника не надійде належний виклик. Але майте на увазі – моя розвідка не потурбувала б мене даремно. Мій обов’язок – сповістити вас як верховного головнокомандувача хрестоносців.

Він розвернув коня і так само неквапно покинув арену. Неподалік уже лунали сурми госпітальєрів, що скликали загальний збір, а храмники в білих плащах стікалися зусібіч, формуючи загони. Навіть прості піхотинці, які щойно відчували засмак поєдинку, почали розходитися, їхні лиця були серйозними, капітани повсюди скликали своїх підлеглих.

– Ваша величносте, – пролунав ззаду голос барона Ібеліна. – Маршал де Шампер слів на вітер не кидає. Ви мусите підготуватися до бою.

– Я головнокомандувач, – мовив Філіп. – І я мушу…

Він замовк, згадавши Річарда. За таких ситуацій той завжди встигав миттєво прийняти єдино правильне рішення. Натомість Філіпові краще вдавалося сплести інтригу чи вдатися до хитрого політичного ходу.

– Месіре барон, мадам Маріє, – король обернувся до подружжя. – Підготуйте Ізабеллу до переїзду в Тир. Думаю, вона цілком пересвідчилася, чого вартий її прекрасний лицар Онфруа, тому проблем з її заручинами з маркізом Конрадом більше не виникне. А зараз…

Він роззирнувся. Табір під мурами Акри мовби кипів – тривала звична для багатьох підготовка до битви. Та чимало людей купчилося і навколо помосту, де стояв він. Слід роздати вказівки. Але які? Як воювати з клятими сарацинами? Це геть інакше, ніж вивести рать на поле біля Жізора,[102] де зазвичай усе завершується мирними перемовинами…

Король покликав до себе войовничого Гуго, герцога Бургундії.

Те, що Вільям де Шампер слів на вітер не кидає, невдовзі стало очевидним. Збоку від табору, де розташовані лісисті узвишшя Каруби, здійнялася хмара куряви. Мусульманського війська досі не було видно, але в бік хрестоносців уже летіли стріли. Сарацини стріляли, не цілячись, випускаючи стріли майже вертикально вгору, а вони потім, описавши в повітрі круту дугу, падали на супротивника немов із неба.

Досвідчені вояки, особливо з місцевих християн, які звикли до такої тактики, негайно затулилися щитами або заховалися під возами. Але стріл було страшенно багато, вони падали, мов град, і незабаром повсюди залунали скрики та стогін болі. Коні шалено іржали, вставали дибки, скидаючи вершників.

Ґвідо за вимогою конетабля сховався в шатрі – Аморі не любив, коли молодший брат утручається в бій. Король навіть підозрював, що його брат забобонно вважає: участь у бою того, хто зазнав поразки при Хаттіні, віщує невдачу. Тепер йому залишалося тільки спостерігати з-за пологу, як Аморі, рвучи горлянку й затуляючись щитом, віддає команди. Ураз засурмила труба – і кілька десятків воїнів кинулися рубати канати противаг, що втримували піднятими мости через рів, який оточував табір.

– Що вони коять, пекло і тисяча демонів! Хто їх послав? – ревів Аморі, дивлячись, як заковані у важкі обладунки вершники, очолені лицарем величезного зросту з червоно-синім щитом, лавиною потекли назустріч ворогові крізь відчинену в гостроколі браму.