Лазарит - Симона Вилар (2013)

Конраду не до душі була затримка перед боєм, однак ще дужче не сподобалося йому, що його наречена така привітна з Генріхом. Він розвернув спис до молодого графа, мало не всадивши йому в груди вістря.

– Ану ж бо, Генріху, позмагайся зі мною! Чи ти волів би поборотися за Ізабеллу зі шмаркачем Онфруа?

Генріх зашарівся від гніву – його ніжна веснянкувата шкіра легко червоніла, однак особливо йому допікало нещадне палестинське сонце. Здавалося, ще мить, і він гукне зброєносця і звелить подати йому обладунки, однак утрутився єпископ Бове, радник Філіпа, й остудив запал молодого графа.

Король Філіп відверто забавлявся. Схоже, Конрад нікому не поступиться таким коштовним трофеєм – спадкоємницею Єрусалимського трону. Тим часом Генріх пішов геть, Ізабелла гнівалася, мати її втішала, а король спостерігав за метушнею з протилежного боку арени. Ось Онфруа під’їхав до вбраного в обладунки Аморі де Лузіньяна. Так, брат короля Ґвідо цілком озброєний, проте він не має права змагатися. Але хто це там іще?

Барон Баліан Ібелінський нахилився до Філіпа:

– Он граф Дербі в обладунках, а ще я бачу архієпископа Кентерберійського в панцирі. Цього нам тільки бракувало!.. Мати Божа! А це що таке?…

Останній вигук барона спричинило те, що замість знатних англійський бійців на арені несподівано з’явився лицар у білому з пурпуровим хрестом убранні тамплієра. Він рухався неквапно, брунатний кінь з білосніжною проточиною[101] на морді ступав плавно й велично, а сам лицар ледь помітно погойдувався в сідлі в такт його ході. Голова в нього була гоноровито підведена, рамена вільно розпрямлені.

– Хіба тамплієри мають право втручатися? – обурився Філіп.

– Йому сам чорт не брат, – понуро зауважив барон. – Це новий маршал ордену Вільям де Шампер, родич короля Річарда. Він іще ніколи досі не порушував постанов їхнього капітулу щодо заборони брати участь у лицарських забавах.

Філіп мимоволі нахилився вперед, вдивляючись у постать маршала. То ось він який цей де Шампер! Королю випадало знайомитися з представниками того роду. Їхнє гасло – «Вірні завжди поруч». Уже на Святій землі йому не раз спадало на думку, що від Вільяма де Шампера нічого доброго чекати не доводиться. Щоправда, до сих пір він увесь час тримався на відстані і ні в що не втручався.

Лицар наблизився до помосту. Філіп бачив його обличчя – рішуче, трохи стомлене. Обличчя проникливої і розумної людини. Каштанове з рудизною волосся маршала, розділене на прямий проділ, густою масою лягало йому на плечі, широко посаджені, сірі, мов граніт, очі дивилися непохитно. У грудях і раменах угадувалася неабияка сила, проте він швидше був сухорлявий, аніж огрядний, – такими зазвичай бувають люди, що присвятили війні своє життя, усе до останку.

– Месіре де Шампер, за статутом ордену, ви не маєте права битися на турнірі! – перегородив йому дорогу Конрад.

Маршал ордену їхав далі, навіть не глянувши на розпаленого маркіза й примусивши його коня відійти вбік. Тепер він був просто перед помостом.

– Високородні сеньйори і ви, непереможні воїни під мурами Акри! – несподівано почав він глибоким сильним голосом. – Я тут, аби скасувати ваш поєдинок, адже…

Його слова поглинув обурений гомін. З якого це дива лицар-монах збирається позбавити їх такого видовища?

Де Шампер перечекав, поки гамір стихне, і провадив далі:

– … Адже не мине й години, як з пагорба Каруба нас атакує Саладінова кіннота, – він указав на височину на сході Акрської рівнини, де був розташований табір султана. – Мої розвідники щойно про це повідомили, тож, якщо не бажаєте бути заскоченими, раджу розійтися й приготуватися дати невірним відсіч.