Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Вам теж слід вдягнути обладунки, месіре Онфруа.

– Який із мене воїн! – кволо запротестував юнак.

– Що ви тоді забули в таборі? – трохи роздратовано промовив Ґвідо.

Вийшовши із шатра, він роззирнувся. Як вони й домовлялися з Аморі, брат скликав усіх відданих їм людей. Але, як і припускав Ґвідо, то були переважно місцеві пулени – вірні своєму королю, ті, які ще добре пам’ятали щедрі роки його володарювання перед поразкою при Хаттіні. Озброєні вони були кепсько: іржаві кольчуги, пом’яті шоломи, шкіряні куртки з нашитими на них бляшками замість добротних обладунків. Ґвідо не мав грошей на ковалів, і пулени воліли латати й лагодити обладунки заможніших лицарів та воєначальників. Але, крім пуленів, на його бік перейшли італійські стрільці та їхні очільники, яким Ґвідо пообіцяв повернути привілеї в Акрі. Ці мали чудовий вигляд, адже італійці не бідні, торгівля зі Сходом озолотила їхні міста.

Ґвідо зрадів і був здивований, побачивши також англійців – хороброго графа Дербі та архієпископа Кентерберійського: саме він коронував Річарда Плантагенета в Лондоні, але потім, не дочекавшись свого короля, вирушив у Святу землю й бився тут, як простий воїн, надіваючи митру лише під час меси. Він і зараз стояв в обладунках, хоч і без шолому, виблискуючи ретельно виголеною на маківці тонзурою.[97]

Король побачив також кількох лицарів-тамплієрів з мечами і в білих котах із червоними хрестами поверх кольчуг. Це було дуже дивно – зазвичай орденські брати не втручаються в мирські справи, це забороняє їм статут. Однак вони були тут, біля шатра Ґвідо, і він сприйняв це як добрий знак.

Ще сильніше здивувався Ґвідо, побачивши неподалік патріарха Іраклія. Останнім часом він хворував, рідко виходив зі свого шатра, та й зараз звелів подати собі крісло й закутався в розшиту чорними хрестами пелерину, наче його била пропасниця.

У таборі хрестоносців до Іраклія ставилися стримано-презирливо: багато хто не міг пробачити, що він відмовився платити викуп за християн Єрусалима. Але Ґвідо знав, що Іраклій від’їжджав поспіхом, бо мусив донести в Рим звістку про падіння Святого граду й спробувати найняти достатньо воїнів для удару у відповідь. Це геть спорожнило його скарбницю, та для багатьох хрестоносців він залишався зрадником, що покинув своїх єдиновірців напризволяще, і за яких заплатив сам Саладін, – цей вчинок прославив султана в очах усього світу, а патріарх назавжди знеславився.

І все ж Іраклій був недурний, хитрий та заповзятливий. За його порадою люди Ґвідо й Аморі пустили табором чутку, що Ізабелла Єрусалимська знайшла прихисток у шатрі короля, бо супротивники Ґвідо де Лузіньяна ладні на все, щоб позбавити його корони – готові навіть знехтувати святим таїнством вінчання й видати дружину Онфруа де Торона за Конрада Монферратського. Чи захоче Господь допомагати хрестоносцям після такого свавілля?

Табір гудів, мов розбурханий вулик. Ґвідо стояв біля шатра, вслухаючись у гомін, і чекав. Хамсін не вщухав, через куряву сонце здавалося каламутною плямою на небі, і все навкруги вкривав шар жовтавого пороху. Чути було, як майорять на вітру знамена і корогви, скрізь збуджено перемовлялися люди.

Ґвідо гидливо скривився – повіяло з ровів навколо табору, куди ночами воїни ходили справляти потребу. Удень вони не наважувалися, остерігаючись сарацинських лучників, але поночі часто покидали табір, тож його околиці були ґрунтовно запаскуджені. Латники посміювалися, кажучи, що тепер невірні точно загрузнуть, якщо спробують забратися в табір. Але запаху це однак не покращувало.

До короля наблизився конетабль, звернувши його увагу на рух, що з’явився серед юрми воїнів.

– Ідуть, – мовив він, надіваючи свій закритий топхельм[98] з вузькою щілиною на рівні очей.

«Господи, відверни кровопролиття! – молився Ґвідо. – Тільки б серед хрестоносців не почалася бійня!»

Король пильно поглянув у бік світло-жовтих мурів Акри з купою сарацинів, які спостерігали за табором християн.