Лазарит - Симона Вилар (2013)

Хоча ці хлопці не так уже й дорого йому обходяться. Він уже добре всіх їх знав. Освальда, непоганого риболовця, який завжди приносив свіжу форель, запального Томаса, котрий негайно вгамовувався, якщо леді стиха його осаджувала, близнюків Катберта й Едвіна, дуже набожних, хоча це зовсім не заважало їм горлати пісень про старих богів Англії та про поєдинки героїв із чудовиськами. Ну і, звісно ж, кухаря Бритріка, який завжди зустрічав Мартіна, широко всміхаючись.

– Ви прийшли саме вчасно, сер, – зауважив той, поливаючи лимонним соком камбалу-тюрбо, що шкварчала на вогні. – Сподіваюся, ви не дуже наїлися в коменданта Чезаре?

Мартін не став говорити про те, що комендант ледве стримався, щоб не вихлюпнути йому вино з чаші просто в лице. Нехай думають, що генуезець приймає його ніби дорогого гостя.

На терасі горіли олійні лампи, їхнє світло було рівним – море й далі буркотіло при майже повному безвітрі. У кронах дерев попискували кажани, Санніва накривала на стіл, усміхнено відмахуючись від чоловіка, що намагався вщипнути її за стегно. Ще гарячий хліб, густа юшка з крабів і мідій, свіже масло й мед із сусідської пасіки. А місцеве вино – взагалі розкішне: темне й густе, трошечки терпке і в міру солодке.

Білявий Освальд похвалився, що був у порту і бачив: ночви з Кіпру майже полагодили. Отже… Він не закінчив, бо запальний Томас міцно вдарив його в бік:

– Що, хлопче, сильно кортить у Святу землю?

– Ти, мабуть, забув, що наш обов’язок – доправити міледі до її брата. Ми ж у цьому заприсяглись, покидаючи Незербі, – пробурчав Освальд.

– Схоже, ти хочеш, щоб ми всі згинули в морській безодні? – промимрила Ґодіт. І негайно обернулася до лицаря, привітно усміхаючись: – Чи не бажаєте, сер, іще шматочок риби?

Рудий Ейрік попивав винце й розмірковував, що добре було б залишитися тут назавжди: розводити бджіл, торгувати медом. Він навіть згоден ходити з молодою дружиною в церкву до цих схизматиків і вистоювати безкінечно довгі ромейські служби. Рудому було начхати – питаннями віри він переймався найменше, зате Санніва від цих слів аж руками сплеснула, тож Ейрік змушений був запевнити її, що про церкву це він так, ляпнув, не подумавши.

Пізно вночі, коли Мартін із Джоанною лежали, відпочиваючи після першого любовного герцю, жінка ледь піднялася й запитала: чи довго ще їм насолоджуватися своїм щастям?

Мартін дивився на неї, осяяну світлом ґнотика, що плавав у мисочці з олією: темна маса волосся огортала Джоанну з ніг до голови, але його вуста знали кожен її родимчик, кожен вигин, усі таємні куточки. Дивовижне тіло, дивовижний аромат: світла шкіра англійки пахла солодкими вершками…

– Ти й сама здогадуєшся, що зробить Обрі, коли, приїхавши в табір під Акрою, не знайде там своєї дружини.

Джоанна поклала голову йому на плече й зітхнула.

– Тепер я й гадки не маю, як зможу жити з Обрі. Я немов усе життя спала, а ти мене розбудив. Але якщо в нас із тобою немає майбутнього…

Він притиснув пальця до її губ.

– Тихо, люба. Це заборонена тема.

– Назви мене так іще раз…

Він повторив:

– Люба…

А потім ще й довів це, зробивши так, що вона ледве стримала щасливий крик.

Уранці Джоанна, приховуючи хвилювання, повідомила: з ринку повернувся Бритрік і каже, що за ніч море вгамувалося. У неї був тривожний вигляд. Їм належало покинути це благословенне місце, до того ж негайно, проте ні йому, ні їй цього не хотілося. На Мартіна чекало доручене йому завдання, та він вирішив дозволити собі трохи перепочити, перш ніж узятися за нього по-справжньому. Бо що таке наше життя? Вічна боротьба із самим собою. Але із собою боротися складно – простіше домовитися.

Тому замість того, щоб готуватися в дорогу, Мартін запропонував Джоанні трохи прогулятися.