Лазарит - Симона Вилар (2013)

Почувши це ім’я, Джоанна зраділа. А незабаром побачила в натовпі високого молодого лицаря в гірчично-жовтій коті поверх обладунку з емалевих пластин, який розмовляв із комендантом Чезаре. На коті був вишитий гербовий щит у червоних і жовтих квадратах – герб дому Бомонів.

– Любий небоже! – дзвінко гунула Джоанна, проштовхуючись до нього крізь юрму. – Мій славний Роберте!

«Який іще небіж?» – здивувався Мартін.

Натомість лицар, озирнувшись на поклик, аж засяяв.

– Святі архангели! Тітонько Джоанно! Моя люба красуня-тітонька!

Вони, сміючись, узялися за руки, а потім лицар підхопив її та закружляв.

Залунали схвальні пересміхи, англійці обступили обох, затуливши їх від Мартіна. Але хай там як, він зрозумів: Джоанна рада бачити цього… небожа, чи хто там він їй. Граф був на голову вищий за свою любу тітоньку, здавався старшим роки на три, а вбраний був як лондонський дженджик, хоча його темно-русяве волосся й стирчало на всі боки, а високі чоботи вкривали суцільні білі смуги від солі.

Коли минула перша хвиля радості, Джоанна опанувала себе й опустилася перед родичем у належному для її становища реверансі:

– Мілорд граф Лестер!..

Проте Мартін уже пригадав, що Роберт де Бомон – один із найближчих сподвижників короля Річарда. Якщо він не помиляється, Джоанна якось розповідала, що її сестра була другою дружиною графа Лестерського, тобто цей молодик, відповідно, – син графа від першого шлюбу. Звісно, вони можуть називати одне одного тітонькою та небожем.

– Мадам Джоанна де Рінель, леді Незербі!.. – ґречно вклонився у відповідь молодий граф.

Вони перезирнулися й знову розсміялися. Мартін, який спостерігав за цим збоку, відчув, як щось вкололо його в самісіньке серце.

Потім граф повідомив Джоанні, що король, сподіваючись розшукати розкидані кораблі їхнього флоту, доручив йому обстежити чималий водний простір на південному узбережжі Малої Азії. Там він і знайшов цих бідолах та відбуксував їх сюди. Але затримуватися тут він не збирається: щойно вдасться домовитися про необхідну допомогу з генуезцями, він негайно вирушить знову на Кіпр, де зараз перебуває його сюзерен. І Джоанна де Рінель має неодмінно плисти разом із ним, якщо не хоче проґавити визначної події: вінчання короля Річарда з Беренгарією Наваррською, що має відбутися саме там!

Почувши ці новини, жінка аж в долоні заплескала. Вона негайно накаже своїм людям збиратися! О, якби тільки Роберт знав, що їй довелося пережити дорогою!

– Я здогадуюся, тітонько, – усміхнувся Роберт, і Мартін оскаженів від того, як лагідно й грайливо він це промовив. Та й у погляді графа сяяла зовсім не родинна ніжність.

– Міледі, скільки людей у вашій свиті? – почув Мартін його запитання. – І дозвольте поцікавитися, де ваш чоловік?

Промовивши це, граф роззирнувся й помітив неподалік Мартіна. Той мовчки вклонився, та Роберт не поспішав відповісти на привітання.

Джоанна теж скоса глянула на облудного госпітальєра, ніби чекаючи підказки.

«Е, ні, люба, – подумав Мартін. – Тобі доведеться самій пояснювати, як сталося, що ти залишилася без захисту свого благовірного».

Він бачив, як жінка, щойно заговоривши, зашарілася і, розповідаючи, дедалі нижче схиляла голову, немов їй несила було бачити нечуваного здивування, що вимальовувалось на обличчі графа. Обрі де Рінель, повідомила вона, категорично не витримує морських мандрів. Тому, скориставшись оказією, лорд вирушив суходолом через Кілікію, а вона вирішила плисти у Святу землю на кораблі. Але буря, що розгулялася на морі, перешкодила її планам, тому довелося затриматися…

– І як же це Обрі вас відпустив? – дивувався граф. – Як його здоров’я, чи все добре?