Лазарит - Симона Вилар (2013)

Це була зовсім не перша їхня прогулянка. Вони чимало блукали околицями. Побували в апельсинових гаях на землях, що належали монастирю, підіймалися по схилах ущелини й на гору Химера неподалік Олімпоса, де Мартін показав Джоанні язики незгасимого полум’я, що виривалися з розколин.[110] Згідно з легендою, один давній герой переміг тут страшне вогнедишне чудовисько і завалив його тушу камінням, але полум’я з пащі переможеного монстра досі проривається на поверхню крізь тріщини в камені. Джоанну лякали ці оповідки, а Мартін її заспокоював, кажучи: якщо при горі поселилися ченці, то жодна язичницька Химера не наважиться вирватися на світ Божий.

Часом закохані доходили аж до дальніх схилів, що червоніли від незліченних гірських маків, від яких Джоанна шаленіла. Вона гасала по галявинах, плела з ламких квіток вінки для себе й Мартіна. І яка ж вона була кумедна в цій радісній безтурботності, яка чарівлива у вінку з червоних маків на темноволосій голівці! Обоє вони були щасливі й нерозсудливі, як духи тих місць…

Цього разу вони вирушили уздовж морського узбережжя.

Море й справді заспокоїлося; поблизу воно здавалося бірюзовим, але що далі від берега, то його синява густішала й темнішала. Мартін піднімав пласкі камінчики і навчав Джоанну кидати їх так, щоб вони кілька разів підскакували на воді. Час від часу його камінчик залітав настільки далеко, що Джоанна не могла порахувати, скільки разів він підскочив. Але в неї виходило не так хвацько – а все тому, що жахливо заважали довгі рукави бліо.

Довгобородий чернець, проїжджаючи на віслюку, так на них задивився, що мало не впав із сідла.

Парочка розреготалася. Усе їх тішило, усе довкола здавалося радісним. Стежка, що пролягала уздовж моря, почала підніматися вгору, скелі тут підступали до самісінької води. Джоанні, яка йшла слідом за Мартіном по осипу, довелося підібрати низ свого довгого бліо.

Попереду, у розколині скелі, нависаючи над урвищем, росла викривлена морськими вітрами червона сосна. Мартін витягнув з-за паска батіг, спритним рухом зачепив його кінець за стовбур дерева і, просунувши руку в петлю на держаку, під переляканий вереск Джоанни пронісся над прірвою та заскочив на кам’яний виступ мало не за двадцять метрів від того місця, де вони стояли. Звідти стало видно спадистий узвіз до усамітненої бухти. Повернувшись у такий же спосіб, він запропонував жінці спуститися до моря. Але для цього треба було разом пролетіти над розколиною в скелі.

– Не боїшся? – запитав Мартін, міцно обіймаючи Джоанну.

– З тобою я нічого не боюся! З тобою я літаю… Ах! – скрикнула вона, коли наступної миті вони разом пронеслися над прірвою та опинилися на протилежному скельному виступі.

У бухті, замкненій з обох боків відрогами скель, що зникали в морі, не було жодної живої душі за винятком величезних черепах, які, побачивши людей, почали сповзати у воду. Джоанні вони видалися такими кумедними!

Мартін кинув на гальку свою накидку, і вони довго сиділи, обійнявшись, та розмовляли. Джоанна сказала, що покидаючи Англію, не могла навіть уявити себе такою щасливою, як зараз. Коли вона зійшла на борт корабля в порту Харіджа, то ледве не розплакалася. Проводжати її прийшла вся сім’я: батьки, брати з дружинами, сестра-абатиса. Але сльози заволокли їй очі, і вона відвернулася, щоб їх приховати.

– Ти тужиш за рідними? – запитав Мартін.

– Кожен тужить за тими, кого залишив удома, – зітхнувши, мовила вона. – Навіть ти. Я це знаю, хоч ти й не любиш говорити про своє минуле. Мені часом здається, що ти щось приховуєш, – зауважила вона, секунду подумавши. – А коли я запитую, ти або відмовчуєшся, або…

Мартін не дав їй закінчити, затуливши вуста цілунками, а потім ніжно, але наполегливо поклав її на накидку.

Зашелестів одяг, що його квапливо скидали, шепіт змішувався з легким стогоном. Тіла коханців сплелися, хвилі, легенько сплескуючи, набігали на берег відлюдної бухти, а згори падала тінь вигнутої сосни…