Лазарит - Симона Вилар (2013)

Зануривши голову в цеберко, Річард кілька секунд протримав її під водою – відчуття було з малоприємних, зате думки почали рухатися швидше.

– То де ж рушник? – Король простягнув руку до застиглого за два кроки наближеного, на Річардову сорочку з довгого волосся стікали струмені води.

– Ви забули сказати: сер римар! – пихато мовив той, не рухаючись із місця.

Річард розреготався. Він дуже прив’язався до цього тямовитого й меткого городянина.

Син римаря, Толуорт так запопадливо відгукнувся на заклик короля до хрестового походу, що навербував у Кентербері цілий загін майбутніх хрестоносців. А згодом, у Мессіні, ще раз показав себе, затуливши короля від сицилійських заколотників, за що Річард посвятив його в лицарі. Після бойових дій на Кіпрі він остаточно наблизив до себе вчорашнього простолюдина – йому припав до серця цей метикуватий і веселий англієць.

Ще вчора, вирішивши особисто вивчити диспозицію навколо Акри, Річард наказав Толуортові приготувати йому одяг, у якому неможливо було б упізнати англійського короля. Тому замість посрібленої кольчуги та шолома з короною, Річард убрався в простий стьобаний акетон, а голову обмотав шматком світлого полотна на кшталт тюрбана. Схожий вигляд був і в його небожа, молодого Генріха Шампанського – Річард вирішив використати юнака як поводиря, адже той добре знав і табір, й околиці.

Саме Генріх порадив Річардові зробити тюрбан, щоб захистити тім’я від пекельної спеки. Тепер молодий граф терпляче чекав, поки король дасть останні вказівки Толуортові щодо прохачів, які вже зрання прийшли до короля.

– Нехай викладуть свої прохання і скарги Беренгарії, – звелів Річард. – Пора моїй дружині відчути себе королевою. Якщо виникнуть ускладнення, хай їй допоможе Півонія.

Щойно вони вийшли з-під накриття, їх обдало розпеченим повітрям. Сонце засліплювало, дихати було нічим.

– Боже мій! Генріху, як ти примудрився вижити в цьому пеклі? – дивувався Річард, поки вони сходили каменистою стежкою до головного табору.

– З Божою поміччю, – усміхнувся молодий граф, але не уточнив, у чому ця допомога полягала.

Та невдовзі Річард уже й не думав про жару і задуху. Він дивився, вивчав, запам’ятовував, порівнював.

Величезне місто-фортеця Акра золотавим громаддям височіло на морському узбережжі. Воно було красивим, попри патьоки смоли на мурах зі світлого каменю й поруйнування від ядер стінобитних машин. Акра розташовувалася на просторому трикутному мисі, що виступав далеко в море. Із суходолу її захищали потужні стіни й оборонні вежі, найвища і найпотужніша з яких та, що хрестоносці назвали її Проклятою. На ній було чимало відмітин від обстрілу, але вона все одно здавалася неприступною. Просто навпроти вежі стояли стінобитні машини – і діючі, і ще недобудовані. Там уже вирувала робота: стукали сокири, за допомогою блоків майстри підіймали та встановлювали на місце товсті бруси нової штурмової вежі.

Огледівши все це, Річард промовив лише одне слово: «Дурниця».

– Про що ви, королю? – здивовано перепитав Генріх Шампанський.

– Про все. Поглянь, будівельники веж працюють напівголі. А якщо сарацини виступлять? Скільки часу їм знадобиться, щоб вдягнути обладунки? Скільки загине від стріл, не маючи захисту?

– Але ж, ваша величносте, спека!

– Тс-с-с! Поки ми тут тиняємося, зви мене просто Діком.[137]

Генріх хлопчакувато розсміявся і для переконливості, знаючи, що зараз славний малий на ймення Дік не образиться, спробував був його перечепити… а натомість сам мало не впав у канаву – так спритно відкинув його ногу король.