Лазарит - Симона Вилар (2013)

Нехаба, зі своїм смаглявим личком, карими мигдалеподібними очима й носиком з легкою горбинкою була типовою єврейкою, хоча з таким же успіхом її можна видати за магометанку. Хоч би як запекло хрестоносці боролися з мусульманами, їхня ненависть до народу Тори, який не визнав свого одноплемінника Сином Божим і кинув його на страту замість злочинця Варрави, була ще глибшою.

– Мусо! – гукнув Мартін. – Роздобудь для жінок і малюка Езри сарацинське вбрання. Нехай краще їх сприймуть за мусульман, ніж упізнають у них євреїв.

Ніхто не заперечував, тільки Сара заплакала, міняючи свою розшиту візерунками симарру на довгу чорну абаю і хіджаб.

– О, Мойсею! – вигукувала вона. – О, Ароне!

– Годі, пані! – обірвав її голосіння Мартін. – Не згадуйте нікого, крім Аллаха милостивого та милосердного, якщо хочете, щоб ваші діти були живі!

Мартін виявив різкість – очевидно, давалася взнаки напруга, що дедалі зростала. Відправивши жінок із дітьми в таємне приміщення, сам він ніч перебув на даху будинку, гадаючи, що готує прийдешній день. Під ранок він дозволив собі трохи покуняти, але незабаром прокинувся від цокоту копит бруківкою.

Світало, тож Мартін побачив, що Королівською вулицею до пробоїни у фортечному мурі їдуть кілька вершників. Один із них, безсумнівно, був лицарем-християнином. Придивившись, Мартін упізнав Конрада Монферратського, якого йому вже випадало бачити в таборі хрестоносців. Слуги, що супроводжували вершників, тримали згорнуті знамена.

Що то були за знамена, він збагнув лише тоді, коли прокрався уздовж вулиці до фортечного муру. Вони раптово замайоріли над уцілілими оборонними вежами: прапор із чорним соколом, котрий належав самому Конрадові Монферратському, прапор з королівськими лілеями Франції та пурпуровий прапор із левами Річарда Англійського. Ісламського стяга не було, отже, місто здавалося на умовах, запропонованих маркізом Монферратським.

Це сталося у священний для мусульман день – п’ятницю. Мулли не закликали правовірних до молитви, в Акрі лунали стогони й плач, а в таборі хрестоносців панувала радість. Пізніше стало відомо, що конетабль Аморі де Лузіньян навіть намагався викликати Конрада на герць, оскільки серед піднятих на вежах прапорів не було стяга Єрусалимського королівства.

Проте решту умов королі-хрестоносці визнали цілком прийнятними: Акра переходила їм до рук з усім, що було в місті, – золотом, сріблом, зброєю та обладунками, суднами в порту, запасами продовольства і християнськими невільниками. За цієї умови населенню, незалежно від віросповідання, гарантувалася безпека. Щодо гарнізону фортеці – Конрад обіцяв звільнити воїнів та командирів, якщо Саладін заплатить викуп – двісті тисяч золотих динарів, поверне захоплений при Хаттіні чудодійний Животворний Хрест (на цьому особливо наполягав король Річард) і дасть слово звільнити та прислати в Акру близько півтори тисячі християнських лицарів, які перебувають у нього в полоні.

Коли сум’яття трохи вляглося, городяни почали обережно виходити з будинків, аби подивитися, як загони хрестоносців вступають у місто-фортецю.

Першим, як і належало тому, хто домігся капітуляції цитаделі, під звуки фанфар в Акру в’їхав маркіз Монферратський зі своїми воїнами – лицарями з Тира, германцями герцога Швабського, котрий помер під час облоги, та австрійцями герцога Леопольда. За ним на розкішному коні рухався король Франції, оточений лісом блакитних знамен, розшитих золотими лілеями. Філіп, проїхавши Королівською вулицею, негайно звернув до замку тамплієрів, де повинна була розташуватися його резиденція.

Городяни стежили за королем франків, але з їхніх уст не сходило те саме запитання: А де ж це Річард Левове Серце? Де той нездоланний і страшний Мелік Рік, який заприсягнувся взяти Акру за місяць і якщо й порушив свою клятву, то лише на якихось чотири дні?