Лазарит - Симона Вилар (2013)

Чи чув король Франції ці вигуки в натовпі? Він повільно проїжджав вулицею, обличчя його було зверхнім, а голову, помітно полисілу за час хвороби, прикрашала корона.

Зі своєї схованки на даху Мартін чітко бачив: Філіп змарнів і вкрай виснажився. Помітив він також і силу-силенну тамплієрів та госпітальєрів, які супроводжували короля, – вони мали підтримувати в місті лад, оскільки Річард наполіг зробити все, щоб в Акрі не спалахнули різанина та грабунки.

Але цілком покладатися на це не слід: за два роки облоги хрестоносці зазнали страшних поневірянь, а тут, одразу за вигорілим унівець східним передмістям, простиралися цілі квартали багатих будинків, а на бруківки вийшло стільки заможних городян та городянок. І так кортіло зірвати з першого-ліпшого невірного шовковий тюрбан або вщипнути за щічку молоденьку сарацинку, яка ховала личко під жовтим хіджабом!

Орденські лицарі пильнували: ледь виникало сум’яття чи бійка, вони мерщій втручалися й припиняли неподобства солдатні.

Та між тим через півгодини у ворота Сариного будинку наполегливо постукали. Зайди німецькою мовою вимагали негайно відімкнути й дати їм увійти.

Мартін миттю спустився у двір, де побачив розгубленого Мусу з кривою шаблюкою при поясі. Лицар звелів йому забиратися з-перед очей, поки він спробує вгамувати охочих зайти в дім.

А охочими виявилися люди герцога Леопольда Австрійського. Гірше й не вигадаєш. Мартін відімкнув хвіртку, що виходила в завулок.

– Благородні лицарі, – звернувся він до хрестоносців їхньою мовою, і ті здивовано відступили, почувши рідне слово з вуст молодого невільника-європейця. – Велике щастя вітати вас в Акрі! Я молився про це щодня і готовий стати перед вами на коліна, щоб висловити захоплення вашою мужністю та стійкістю. Нехай благословить вас Господь!

– Добре-добре, хлопче, – буркнув один із довгобородих австріяків. – А тепер пропусти нас.

Але Мартін і далі стояв на колінах, затуляючи вузький прохід хвіртки.

– Даруйте, шановні панове, та я не маю права впустити вас. Адже за попередньою угодою цей дім уже зайняла інша особа.

Австріяки перезирнулися й розреготалися. Та коли він знову перегородив їм дорогу, обличчя воїнів стали суворими.

– Іди геть, рабе! Раніше треба було виявляти відвагу: може, тоді невірні і не взяли б тебе в полон!

– І хто ж пред’явив права на цей дім? – прогримів голос лицаря-вершника. Він повільно зняв шолом, і Мартін побачив світлу бороду й бурякове, обпалене сонцем, обличчя герцога Леопольда.

Прокляття! З усіх очільників хрестоносців Мартін найбільше остерігався саме цього хвалька і п’яницю з княжого роду Бабенбергів, який славився ненавистю до євреїв. А зараз його почту забандюрилося облюбувати непримітний з вулиці будинок Сари.

– Вельможний пане, цей дім зайнято для його королівської величності Ґвідо де Лузіньяна, – твердо мовив Мартін. Він не зводив з герцога очей, а рука Мартіна лежала на руків’ї шаблі. Це був лише жест – австрійців занадто багато, і сутичка з ними може бути смертельною.

Леопольд розреготався, воїни підхопили його сміх.

– Гей, викиньте-но звідси цього пса! – звелів герцог.

Австрійські та германські лицарі – це не вуличні грабіжники. Накинувшись на Мартіна суцільною масою, вони просто відкинули його вбік і вмить обеззброїли, а потім, ревучи й улюлюкаючи, ввірвалися у внутрішній дворик. Хтось із воїнів, помітивши Мусу, з розмаху опустив на нього свій меч, інші, розважаючись, гатили сокирами по мармурових колонах, здоровило в пластинчастому панцирі, регочучи, почав дзюрити в блакитну чашу водойми.

«Тільки б не знайшли Сару з дітьми!» – з відчаєм подумав Мартін і, прожогом вискочивши в завулок, кинувся на Королівську вулицю, по якій і далі йшли кіннотні загони переможців.