Лазарит - Симона Вилар (2013)

Дурне запитання. Вона поводилася безглуздо, і, коли він перехопив її руку й почав осипати теплими, сповненими ніжності цілунками, а потім притягнув до себе, вона відсторонилася і побігла вгору сходами. Він наздогнав її на майданчику перед виходом на хори й обійняв. Джоанна сіпнулася, однак він, наче на це й не зважив, цілуючи її очі, вуста, шию.

– Без тебе немає життя! Ти, лише ти… Ти снилася мені щоночі…

Останнє було правдою. Хай там що відбувалося вдень, уночі її образ не покидав його. І ось вона – тут… Джоанна пручалася, навіть ударила його, та він, наче не помічаючи, все цілував і цілував її.

– Перестань! – задихалася Джоанна. – Припини негайно!.. Ми в храмі, а ти затискаєш мене, мов прислугу…

– Але я тебе кохаю! Я готовий вічно служити тобі…

І все ж вона випручалася й застигла в арці, обрамленій колонами, що вела на хори, з-за її спини на майданчик лилося світло.

– То служи, – мовила вона. – Я наказую тобі негайно забиратися!

Обоє важко дихали.

– Ти справді хочеш цього? – спитав Мартін.

Його очі спалахнули, мов кристали аквамарину. О, як її до нього вабило, до цього сильного, напівоголеного тіла! Джоанна не могла відвести від Мартіна погляду. Аж раптом сама кинулася до нього й почала цілувати так жадібно, немов подорожній у пустелі, що нарешті знайшов джерело. Однак і це не могло утамувати її спрагу.

Усе Джоаннине єство пронизало гаряче, несамовите бажання. Вихор відчуттів, породжених цілунками й пристрасними ласками, увіходив у неї дедалі глибше, палахкотів у грудях, животі, найглибших її надрах. Тепер уже вона його пестила, зухвало й відверто, поки з Мартінових вуст не вирвався зболений та пристрасний стогін…

Він притиснув її до грубої кладки стіни, а вона аж так готова була його прийняти, що лише схлипнула, коли він, підхопивши її, закинувши коліна собі за спину, одним сильним поштовхом опинився в ній. Джоанна відкинула голову, насолоджуючись цією всеохопною близькістю: вона була щаслива, й обоє вони перебували в раю… Потім усередині в неї щось немов оголилося, стало несамовито чутливим, і вона тихо застогнала. Блаженство розтікалося по тілу гарячим тягучим медом…

Коли Джоанна отямилася, Мартін досі стискав її в обіймах, тяжко дихаючи, а вона міцно трималася за нього, розуміючи: якщо він ступить бодай крок назад, вона просто сповзе вниз, на підлогу. Тіло було невагомим і не хотіло її слухатися. Однак Мартін не відпускав її, а й далі ніжно цілував, шепочучи щось беззмістовне, немов марячи або спросоння. Вона припала до нього, танучи в покорі… З ним вона завжди була такою, і їй це подобалося.

Поступово до них почали долинати ззовні сторонні звуки – голоси парафіян у храмі, воркотання голубів, крики чайок над морем. На вежі собору вдарив дзвін. Джоанна відсторонилася й почала поправляти одяг та волосся, а потім підняла серпанок, що злетів із неї під час їхніх любощів, і накрила ним обличчя.

– Мені пора, Мартіне…

– Так. Я теж мушу готуватися до відплиття. Але, знаєш, Джоанно…

Вона вже встигла спуститися на кілька сходинок і тепер зупинилася, дивлячись на нього знизу.

– Що?

Їй хотілося почути якісь, певно, дуже важливі для неї слова.

– Джоанно, ми обоє знаємо, що в нас немає майбутнього, та ось – ми знову разом. Я хочу, щоб ти знала: колись я повернуся… Я повернуся до тебе. Я не зможу без тебе жити.

Вона знову кинулася нагору й міцно його обняла. Зараз їй здавалося, що немає нічого надійнішого за ці обійми.

– Я чекатиму на тебе, хоч коли б ти прийшов.

Мартін витримав паузу, а потів обережно промовив:

– Але мені доведеться поїхати. І скоро. Повір, я байдужий до долі тих євреїв, я просто доправлю їх у якесь надійне місце, а потім…

Вона чекала, що він скаже далі, не зводячи з нього погляду. Мартінові чомусь особливо важко було брехати Джоанні, коли вони були такими близькими. Він знову взявся збирати розкиданий одяг.