Лазарит - Симона Вилар (2013)

Де Шампер промовчав. Хто як не він знає, що Акра в серпні стає чистісіньким пеклом. Навіть білі одежі не рятують від сонця, яке розпекло плити порту. Повітря обпалювало, дихати ставало дедалі важче, і навіть коні під лицарями стояли мокрі від поту, понуро звісивши морди. Швидше б покинути гавань та сховатися під кам’яними склепіннями, де протяги та дзюркотіння водограїв дозволять бодай трохи перевести подих.

– Сподіваюся, граф де Невер урахує цю помилку й накаже відпливати якнайраніше, – мовив маршал, поглядаючи на човни, що мали вийти в море наступного дня.

Він бачив, як митники й орденські лицарі обходять ті судна, перемовляються зі шкіперами й відзначають щось у своїх сувоях. Усе правильно: незважаючи на те що фортецю так масово покидають, необхідно пильно стежити, щоб на судна не потрапили ті, хто там аж ніяк не повинен бути. Попри добре організовану охорону, вчора трьом сарацинам удалося втекти. Але в усякому разі вони перебувають на території Акри, а з міста навіть миша непомітно не проскочить.

Над головою по-котячому прокричала чайка. З моря линув гнилий запах водоростей. Корабель короля Філіпа вже при вході в гавань. Скоро він обігне скелю з Мушиною вежею, і тоді вони зможуть забиратися з розпеченої набережної.

Сміх, що пролунав у нерухомому повітрі, звучав геть недоречно. З кого це знавісніле сонце досі не вишкварило охоту веселитися? Сміялися англійці – граф Лестер та Обрі де Рінель, представники короля Англії, які прийшли провести Капетінга. Сам Річард відмовився проводжати його, вирядивши натомість у порт під англійським прапором цих двох. Обрі щойно обдав молодого графа водою з кухви, що стояла біля складського приміщення. І даремно – не мине й двох хвилин, як вона випарується, й Лестерові стане ще гарячіше…

Обрі де Рінель на диво легко знайшов мову з оточенням англійського короля. Коли він хотів, він умів бути люб’язним і галантним, дами вважали його привабливим, але перешіптувалися, що дружина лорда Незербі не надто зраділа його приїзду в Акру. Подружжя жило окремо одне від одного, рідко бачилося, а в присутності Джоанни Обрі був скутим і навіть зніченим та за кожної нагоди намагався її уникати. Але Джоанну це, схоже, влаштовувало, ніхто не бачив її засмученою, а від учора вона і взагалі була веселою, мов пташка. На вечірньому прийомі в короля Річарда вона невтомно співала, дзвінко сміялася і здавалася такою щасливою, що всі лише руками розводили: адже ще недавно дама Джоанна де Рінель була похмурою мов хмара і нікому навіть не дозволяла до себе наблизитися.

Згадуючи осяяну щастям сестру, Вільям думав про те, що ніколи досі не бачив її такою. Як і не чув її дивовижного співу. Вчора Джоанна, взявши лютню, почала співати, щоб розвіяти жаль Річарда, засмученого втечею союзника. Це було справді розкішно! Певно, той дар вона перейняла від батька – лорд Артур де Шампер теж був чудовим виконавцем канцон та балад. Лорд-трубадур – так назвала його Елеонора Аквітанська. От і Джоанна така ж. Король аж розцілував її, коли вона замовкла й стихли струни.

– Як сюзерен я маю цілковите право цілувати своїх підданих! – весело зауважив він.

Джоанна не ухилилася. Адже вона заспокоїлася, переконавшись, що не заразна. Вільям міг би розвіяти й останні сумніви сестри, повідомивши: її коханець – зовсім не лазарит. Але хто ж він насправді, відповіді досі не було. Асасин? Розвідувач Саладіна чи одного з емірів? Принаймні, він не був прокаженим, а личина лазарита потрібна була, щоб його не впізнали. Однак нащо йому приховувати обличчя? Чи не на те, щоб саме він, Вільям, не міг його впізнати?… І яка зухвалість: негідник погрожував зганьбити добре ім’я його сестри!