Лазарит - Симона Вилар (2013)

Вільям вирішив не розповідати Джоанні про зустріч зі лжелазаритом і нічний поєдинок. Але наказав своїм людям обнишпорити околиці Темплу й усе місто. Утім, знайти незнайомця так і не вдалося. Та і як знайдеш людину, не знаючи навіть її прикмет? Високий і блакитноокий воїн? Таких в Акрі тисячі! Шрами від опіків зліва на грудях? Справді, у цьому дещо є – половина хрестоносців ходять напівоголені від спеки, і такий знак може усе-таки когось зацікавити. Його люди ретельно оглядали багатьох воїнів, особливо тих, за кого не могли поручитися їхні командири. Тамплієри обходили приватні будинки й монастирі, де оселилися хрестоносці, перевіряли навіть братів-госпітальєрів.

Марно. І такими ж марними стали пошуки сарацинських невільників, які нещодавно втекли. Городяни охоче велись на розпитування, та не повідомляли нічого розумного, дозволяли обшукувати свої будинки й господарські прибудови, запопадно вклонялися і усміхалися. Однак хто міг гарантувати щирість тих усмішок? За роки життя у Святій землі Вільям навчився не довіряти місцевим мешканцям. Так само він не вірив і в шляхетність Саладіна. Король Річард розраховував, що полонених сарацинів своєчасно викуплять, а тим часом розвідувачі маршала в Саладіновому стані повідомляли: нічого не свідчить про те, що султан збирається дотриматися ухваленої ворожими сторонами угоди.

І знову пролунав сміх із боку англійців.

– Здається, ми вже можемо йти з цієї пекельної пательні, – бадьоро вигукнув граф Лестер, розвертаючи коня. За ним вирушила свита, хитнулося й попливло древко з левами Плантагенетів на червоному полотнищі.

– Мілорде, ви поки що маєте бути тут! – голосно затребував де Сабле. – Ви не повинні демонструвати неповаги до короля Франції!

– Це не моя провина, він сам поставив себе в таке становище. Що тільки не теревенять про нього в Акрі і в таборі за мурами.

Посміюючись, граф наспівував пісеньку, складену англійськими хрестоносцями:

Ну і добре, нехай! Цей нарешті ушився!

Показав себе він надзвичайним паршивцем!

Ні, щоб решту утримати, – сам драпака.

Ще й набрід боягузів за ним утіка!..

– Мілорде Лестер! – обурено вигукнув єпископ Бове, з докором хитаючи головою в пітній камілавці. – Я змушений буду доповісти про вашу недостойну поведінку королю Річардові! Йдеться про королівську персону!

Лестер ображено поправив каптур світлої накидки й, розвернувши коня, повернувся на попереднє місце. Те ж саме зробили і його супутники. На вузькій смузі набережної це спричинило певне сум’яття, вимордуваний спекою кінь під Обрі де Рінелем запручався, і, вгамовуючи його, лицар опинився просто перед своїм родичем – маршалом де Шампером. Вільям холодно спостерігав за його зусиллями, а обличчя Обрі спотворилося гримасою неприязні та зніяковіння. І все ж, коли Обрі вже від’їжджав, маршал гукнув його:

– Мілорде Обрі! – ще й поманив до себе наказовим жестом.

Обрі покірно наблизився. Вочевидь, він боявся маршала, який знав його ганебну таємницю.

– Обрі, мені потрібно з вами поговорити, – англійською мовив де Шампер, від’їжджаючи вбік, де їхньої розмови ніхто не міг почути.

Не дивлячись на сестриного чоловіка й машинально погладжуючи гриву коневі, Вільям стежив за кораблем короля Філіпа, що вже розвертався біля Мушиної вежі.

Обрі мовчки чекав із таким виглядом, наче ось-ось віддасть Богові душу від спеки. Він згорбився, звісив голову, а його довге жовте волосся спало, приховавши лице.

– Мілорде Обрі, я нічого не розповів Джоанні, – почав маршал. – І нікому не розповів. Що було – минулося. Сподіваюся, ви зумієте стримати свої згубні схильності й не дасте мені підстав вважати, що ваше залицяння до молодого Лестера – це лише вияв дружби, яка пов’язує двох лицарів.