Лазарит - Симона Вилар (2013)

Мартін мало не налетів на чиюсь кобилу, яка неслась навперейми, але його навчений кінь устиг устати дибки і вдарити знавіснілу коняку передніми копитами. Звідкись з’явився розбійник у чалмі – не встигнувши вихопити зброю, він спробував затулити руками голову, але Мартінів меч уже стрімко опускався. Бризнула кров, розрубане по груди навпіл тіло мерзотника повалилося в закушпелену траву. Вершник пришпорив коня і знову закинув меч. Устиг помітити скерований на себе наконечник короткого списа, ухилився, і знову його нещадний клинок ударив униз.

Декілька розбійників усе-таки спробували опиратися, але це їм не зарадило. Урятувалися ті, що встигли заскочити на розпряжених коней і, гогочучи, погнали їх геть. Утікачів було з десяток – їх не переслідували, взявшись добивати менш тямковитих.

Усе скінчилося.

Ейрік перший зіскочив із коня і кинувся до полонених. Розрізаючи на них пута, він квапливо розпитував то в одного, то в іншого, де покоївка Санніва. Його гукнув, вимагаючи негайного звільнення, сер Обрі, який досі лежав зв’язаний. Однак лордові допоміг Сабір, а Ейрік кинувся в один із наметів і невдовзі вийшов звідти, несучи на руках зібгану калачиком білявку. Уклавши дівчину, яка гірко ридала, на суху траву, він став біля неї навколішки і почав утішати.

Мартін звелів двом Йосиповим воїнам іти за господарем. Розбійники розійшлися, але слід бути обережними, адже ж вони можуть повернутися, почнуть кружляти в околицях і наскочать на сина Ашера бен Соломона, який залишився з мізерною охороною.

Спішившись, лицар відразу опинився в обіймах Обрі де Рінеля.

– Сер, я вам завдячую життям! Я родич англійського короля, і він щедро нагородить вас за моє звільнення!

Мартін машинально кивнув, звільнився з лордових обіймів і пішов туди, де на схилі пагорба досі, мов заціпеніла, стояла його дружина, стискаючи руків’я батога.

Ще здалеку він збагнув, що жінка й зараз не в собі. Не впізнаючи Мартіна, вона позадкувала і підняла батіг. Очі були широко розкриті, райдужки, завдяки збільшеним зіницям, здавалися майже чорними. Леді Джоанна була дуже бліда, темне волосся обліпило їй чоло й щоки.

Мартін по-дружньому підняв руку.

– Леді, перед вами лицар Мартін д’Ане. Прошу вас – заспокойтеся!

Здавалося, вона не почула цих слів. Жінка й далі відступала, готуючись ударити батогом. Мартін ступив крок уперед, і відразу смуга волової шкіри зі свистом метнулася в повітря. Лицар устиг відскочити, але свинцевий кінчик батога зачепив носак його м’якого чобота.

Мартін глухо зойкнув – біль був неймовірний.

– Щоб вас грім побив, міледі! – вигукнув він. – Чи варто було вас рятувати, щоб бути покаліченим!.. Сер Обрі, може, ви самі приведете до тями свою дружину?

Лорд несміливо підійшов та лагідно звернувся до дружини, запевняючи, що все вже минулося і їх урятовано. Схоже, леді Джоанна впізнала чоловіків голос: її рука з батогом опустилася, вона кілька разів судомно зітхнула, потім її дихання вирівнялося, а голова опустилася. Але вже наступної миті вона випросталась, немов сталева пружина, і зацідила серу Обрі дзвінкого ляпаса.

Усі навколо завмерли, очікуючи, як приголомшений лорд відповість на нечуване зухвальство.

Сер Обрі певний час стояв нерухомо, затуливши обличчя, немов боячись, що розгнівана дружина одним ляпасом не обмежиться, а потім повільно й обережно забрав у неї батіг.

Леді Джоанна круто повернулася й пішла геть. Червоний обшарпаний поділ її сукні ковзав по колючій траві та камінню, волосся спадало на плечі, голова була схилена. Відійшовши на певну відстань, вона опустилася додолу, обхопила себе руками, немов її била пропасниця, а потім її плечі здригнулися від ридань. Нарешті виникла реакція на все, що з нею сталося й могло статися.