Лазарит - Симона Вилар (2013)

Її не турбували. Сер Обрі теж тримався опрічно, граючи батогом і час від часу кидаючи погляди на слуг, які намагалися впіймати коней, що ніяк не могли заспокоїтися. Тікаючи, розбійники змогли забрати двійко з них, а на додачу ще й кількох мулів із поклажею. Камеристка Ґодіт кинулася була до пані, однак, побачивши, в якому вона стані, застигла, не наважуючись нічого робити.

Тим часом покоївка Санніва, попри вимордуваний вигляд, поступово приходила до тями в затишних обіймах рудого північного велетня. Він тихо щось казав, лагідно гладячи її волосся, і дівчина притискалася до нього дедалі щільніше.

Із-за гребеню пагорба показався Йосип зі своїми людьми – вони вели в’ючних тварин. Цього разу він не дав волі почуттям, навпаки – умить оцінив обстановку й почав швидко давати розпорядження. Частину вцілілого майна полонених він наказав навантажити на мулів і верблюда, а поки слуги це виконували, син Ашера бен Соломона уважно вислухав схвильовану розповідь кухаря подружжя де Рінель – коротуна Бритріка. Йшлося про те, що Йосип уже знав: як мерзотники ошукали сера лорда, як заманили їх у цю глушину, а потім підступно напали і вбили сімох воїнів. Коли ж юний Жос спробував був заступитися за свою пані, хлопчака зарізали на місці без жодного жалю до його віку…

Мартін краєм вуха прислухувався до розлогої оповіді Бритріка, коли до нього підійшла Ґодіт.

– Хай береже вас Господь і Пречиста Діва, пане лицарю! – вигукнула літня дама. – Ви врятували нас від гіркої долі, на яку нас прирік несосвітенний сер Обрі!

За словами камеристки, лорд повівся, м’яко кажучи, легковажно, адже вчинив він саме так, як припускали Мартін, Сабір та Ейрік. Сер Обрі переконав дружину покинути караван Євматія і далі йти з іншими провідниками – досвідченішими й не такими ласими до грошей. Леді спершу впиралася його наміру, але, врешті-решт, поступилася. А потім… Потім їй довелося розтрощити свою лютню об голову мерзенного сельджука, який укоротив віку її улюбленому пажеві. Леді Джоанну тієї ж миті зв’язали, але в одязі вона ховала маленького ножа. Удосвіта, поки розбійники відпочивали, Ґодіт допомогла дістати його й розрізала її пута, а потім леді вдалося перерізати мотузки в конов’язі, розраховуючи, що коні порозбігаються, це відверне увагу розбійників, а вона тим часом звільнить решту невільників. Аж раптом сер Обрі зчинив галас, вимагаючи, щоб дружина звільнила насамперед його, а не капітана Дроґо. Але вона чинила правильно: адже від Дроґо, хоч його і було поранено, користі значно більше, ніж від сера Обрі, а своїм галасом мілорд домігся тільки того, що бандити помітили звільнену леді Джоанну й кинулися до неї… Благо, що пані трапився під руку батіг, а як вона вміє з ним поводитися, пан лицар, мабуть, і сам переконався…

– І все ж ваша пані не повинна була в присутності прислуги й охоронців так принижувати чоловіка, – перервав її Мартін.

Камеристка впилася в нього осудливим поглядом. Її довгасте, овече обличчя, видовжилося ще дужче, світлі брови піднялися так високо, що сховалися під пов’язкою на голові.

– Невже пан лицар не розчув того, що я йому щойно розповідала?

– Слуги не мають осуджувати свого господаря, – сухо кинув Мартін. – Як і дружина не повинна так поводитися з чоловіком.

Він чудово розумів, чому Джоанна де Рінель змушена була дати серові Обрі цілком заслуженого ляпаса, але її гординя і зухвалість його ошелешували. Він добре пам’ятав сім’ю Ашера бен Соломона – єдину, в якій йому випало жити. Там усі одне одного шанували й намагалися дарувати рідним радість. І нехай чоловіки-євреї не дотримуються кодексу лицарської честі, не схиляються перед дамами, але вони й не прагнули помикати ними, як рабинями. Жінки теж шанували своїх чоловіків, їм і на думку не спало б принизити їх на очах у сторонніх.