Зло - Людмила Баграт (2002)

- Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз - велике спасибі за допомогу.

Він загасив пальцями ароматичну свічечку:

- Ви поспішаєте?

- Відверто кажучи, я дуже стомилася.

- Дякую за відвертість.

- Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно - б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім - на тобі! - все влаштовується саме собою.

Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.

Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.

- Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?

Він усміхнувся:

- Як я міг? Ви незабутні, Марго.

Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя - одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.

- Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.

- Що саме?

- Вони теж незабутні.

Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все - його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:

- Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…

Тільки не червоніти, Марго!

- Вибачте, мені час…

- Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.

Той самий гостинний хазяїн закладу - куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:

- У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?

У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді - перший клас. Я всміхнулася:

- Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.

Він уклонився мені:

- Красно дякую.

Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:

- Ну то що, додому?

- Так, якщо ваша ласка.

- Додому до мене чи до вас?

Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».

- Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.

- Ого-го! - Він розсміявся. - Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…

Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.

Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.

- Що вас поєднує з моїм сином, Марго?

Я напружилася:

- Ми друзі.

Він іронічно скривився:

- У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.

- Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.

- Навіть так?

- Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.

- Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?

Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.

- Знаєте, Костянтине, зло - зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.

Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.

- А що ви шукаєте в чоловіках?

Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!

- Кохання.

- Що?

- Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.