Зло - Людмила Баграт (2002)

- І, мабуть, безслідно зник. Не попередивши і не заплативши.

Хазяйка остовпіла. Марго, ну хто тебе за язик тягне? Подобається лякати людей? Ой, дивись, дограєшся!

- Звідки ви знаєте? Що, сусідки на дворі кістки перемивали?

- Та ні. Просто здогадалася. - Марія Дмитрівна недовірливо глянула на мене. Ну, молодець! Заварила кашу! Давай, рятуй ситуацію! Я похитала головою, і, вдаючи співчуття, запитала:

- Ви хоч до міліції зверталися? Ну, щоб зцапали негідника і примусили повернути борг. Гроші на дорозі ж не валяються.

Жінка на очах розцвіла від сторонньої зацікавленосте її прикрощами. Старий, як світ прийом - трохи уваги, і люди стають глиною в твоїх руках.

- Аякже! Щодня нагадую Пилипчуку (це наш дільничний): «Знайшов, Петре? Знайшов мого бандита?» А він мені: «Шукаємо!» І оце вже десь з півроку шукають. Кицю моя, а, може, сто двадцять за місяць? Допоможи мені, я не забуду!

- Маріє Дмитрівно, буду відвертою. Квартиру я найму. Платитиму щомісяця без затримок. Людина я спокійна, професія в мене серйозна. Не бешкетуватиму і не малюватиму на стінах.

Вона гірко всміхнулася:

- Та вже ніде малювати. Живого місця не залишив, гаспид!

- Тим паче, Маріє Дмитрівно. Найму надовго. На рік або й довше. Вам це вигідно. Все ж таки стабільність. Платитиму сто тридцять гривень.

Вона здивовано зиркнула на мене. Я заспокійливо всміхнулася:

- Поясню. Ви згодилися - сто двадцять, проте десятку додаватиму за ще одного мешканця. В мене є кіт.

Хазяйка якось по-дитячому перепитала:

- Кіт?

- Так, кіт. Така свійська тварина. Маленька, пухнаста, з хвостом і чотирма лапками.

Вона замахала руками:

- Та знаю я, знаю. Але ж він подряпає мої меблі…

- Не подряпає, бо нічим. Я подбала.

Марія Дмитрівна відсахнулася від мене, наче я сказала, що відтяла котові лапки.

- Як це подбала? Як це нічим?

- Та заспокойтеся, я пилкою. Це абсолютно безболісно. - Ха-ха-ха! Ніби Алі мені дозволив! Ще чого! Таке порушення котячих прав та свобод! Меблі він і так не чіпає. Він - інтелігентний кіт, а не якийсь там дикун. Проте треба ж якось заспокоїти людину.

Вона морщила лоба, ніби вагалася, та я знала, що все вже вирішено.

- Гаразд. Я згодна. Вже раз обпеклася, проте вам я чомусь вірю. Не знаю, таке дивне відчуття, ніби ми знайомі. Чи, може, десь бачила вас?

Так! Ще одна! В неї таке дивне відчуття… Знали б ви правду, тітуню!

- Все може бути. Світ такий затісний… Коли можу в'їхати?

- Та хоч зараз!

- Ловлю вас на слові.

Переїзд зайняв увесь день. Пізно ввечері, майже непритомна від постійної біганини, я прийшла в гуртожиток по останню порцію свого манаття. Взагалі не порцію, і не манаття. Я повернулася по Алі.

Був початок на одинадцяту. В будинку панувала тиша, але це не означало, що гуртожиток засинав. Ні, він тільки-но почав прокидатися.

Темні сходи. Це все через забиті дошками вікна. Мій поверх. Великий чорний силует. Чоловік. Я зупинилася. На останній сходинці вгорі, притулившись до стіни і витягнувши ноги так, що вони загородили прохід, сидів Костянтин. Сидів, курив, чекав. Помітивши мене, підвівся, кинув цигарку на підлогу, розтер підошвою і всміхнувся:

- Привіт, дівчинко! Як справи?

Моя втома одразу перейшла в роздратування:

- Костянтине, що ти тут робиш? Я тебе не запрошувала.

- Я, здається, щось запитав. Відповідати грубощами - не по-жіночому. Це може ускладнити наші подальші стосунки.

- Які ще «подальші стосунки»? Про що ти?

Він почав заводитися:

- Все ще про те саме! Як справи, Марго?

Я підкреслено ввічливо відповіла:

- Дякую. Добре.

- Авжеж! Я б сказав, краще за всіх. Синочок весь день чекає коло телефону, батько окупує гуртожиток, а наша маленька дівчинка насолоджується роллю пупа землі, так?

- Боже мій, як мені вас усіх жаль!

Костянтин стиснув зуби. Здалося, я почула їхній скрегіт: