Зло - Людмила Баграт (2002)

- Це твоя квітка, Марго. Мак означає пристрасть, спокусу, солодку отруту, оману. Він узяв квітку з моїх рук, обірвав зайве листя, зробив стеблину коротшою і обережно встромив їївмоїкоси. - Даруючи мак, людина висловлює одне-єдине бажання. - Він погладив мене по щоці.

- Яке?

- «Я тебе хочу». - Пауза. Ян торкнувся моїх губів. - Я хочу тебе, дівчинко. - Він озирнувся. - Та-а-ак… До машини далеченько. Слухай, а ті кущі і справді нічого собі. Ходімо! - Він ухопив мене за руку.

- Ні, Яне! Не піду! Я не хочу там, облиш!

Він засміявся:

- Я жартую. Ходімо розважатися.

- Куди, в кущі?

- Ні, кицю. Я хочу гойдатися! Хто сказав, що гойдалки тільки для дітей? Ми теж можемо! Дивись! Он та велика з червоними сидіннями мені подобається. - Ян потягнув мене до гойдалки.

О, ні! Він таки хотів гойдатися. Ні, ні, не можна. Старий дитячий страх виринув на поверхню - ледь чутно, підступно. Лише вигляд гойдалки примусив мене здригнутися. Погане місце, погане! Небезпечна іграшка! Атракціон Чорного Незнайомця. Я похолола, почала тремтіти і пручатися. Ян зупинився:

- Ну чого ти, Марго? Це зовсім не соромно. На них можна… - Його обличчя виказувало стурбованість. - Зіронько, що з тобою? Що сталося? Ти так зблідла. Тобі недобре? - Я знесилено сіла просто на траву. Ян сів поруч, взяв мої руки у свої, почав зігрівати своїм диханням.

- Яне, я… я не можу. Просто не можу гойдатися. Ненавиджу гойдалки з дитинства. Розумієш, цей стогін, я маю на увазі, цей скрип. А ще сонячне світло. І її ноги ритмічно вдаряються об сидіння. Навіщо він примусив її так гойдатися? Навіщо?

Я розповіла йому все. Випадок з мого дитинства, який міг би бути жахливою казкою, якби не був реальністю. Ян уважно слухав. Я збивалася, плутала факти з почуттями, спотикалася майже на кожному слові. Ян не втручався. Він дав мені змогу висловити свій страх, перетворити жахливі спогади, що, наче крижинки застрягли глибоко в серці, на літери, літери скласти в слова, а слова виплюнути, як зайву слину. Я закінчила розповідати, та ми ще довго сиділи і мовчали. Ян був серйозним і сумним. Я першою порушила тишу:

- Вибач, Яне. Я не хотіла зіпсувати такий гарний день.

- Це не ти його зіпсувала. Його зіпсував той покидьок, що вбив дівчину. Гадаю, що він украв у тебе ще не один такий чудовий день.

- Та нічого. Це в минулому.

Ян нахилився до мене. Наші погляди зустрілися.

- Ні, не думаю, що в минулому. Коли ти востаннє гойдалася, Марго? Десять років тому, дванадцять?

- Не знаю. Не пам'ятаю. Та й не хочу я гойдатися! Облиш, Яне! Мені й так добре.

- Ні. Тобі погано. Тобі дуже погано, просто ти ховаєшся за байдужістю. Вдаєш, що все забула, проте це не так. Ти відтоді ніколи не торкалася гойдалки, так? З того самого дня? Навіть і близько не підходила, так? Дивись мені в очі, Марго! Я хочу знати правду!

- Так, Яне, так. Відпусти, мені боляче.

Я намагалася сховати від нього свої очі, та він все одно знаходив їх.

- Я роблю тобі боляче, Марго? Тобі боляче через мої обійми?

Я розлютилася, а ще я була перелякана, а ще мені було соромно, а ще… багато інших «а ще». Я майже кричала.

- Ні! Річ не в тобі! Це він, він робить мені боляче! Його постать на кожному дитячому майданчику, в кожному темному кутку. Ця його безокість, ця яскрава чорнота кольору сонячного ядра… Я більше не могла гратися. Я мала була дорослішати. Така юна і така стара. Стара, як гріх. Стільки років! Чому він явився саме мені? Чому він зробив це зі мною? Чому це мало статися саме… саме ЗІ МНОЮ!!!

Раптом Ян підхопив мене наруки. Я не встигла отямитися, як стояла на гойдалці. Мене трясло, дихання було важким, у відчаї я стиснула голову руками, закриваючи вуха, щоб не почути, Господи, тільки б не почути цього…

- Марго! - Ян обережно опустив мої руки і обійняв мене. - Марго, вона не скрипить.