Зло - Людмила Баграт (2002)

Прокинувшись у суботу, я відчувала лише безсилу лють через те, що мої канікули знов закінчилися і треба повертатися до справ. Справи, скажете ви. Чи тебе хвилював вихід на роботу в понеділок? - Аніскілечки! Я про це й не думала! Такі дрібниці! Проблема в іншому - у мене більше не було снодійного. Я не могла просто зайти в аптеку і купити необхідні мені ліки - ніхто б не продав їх мені без рецепта. А як дістати рецепт? - Жодної гадки. Я гарячкувато розмірковувала. У поліклініці снодійне так просто не прописують. Може, якось обійтися без рецепта? Ринок? Занадто ризиковано. І оком моргнути не встигнеш, як обдурять. Що ж робити? Що робити? Цікаво, однойменний твір пана Чернишевського містить відповіді на такі запитання? Я засміялася. Скоріше з відчаю, аніж з радости.

Щоправда був один варіант… Моя сестра Тетяна закінчила медичне училище у Харкові. Згодом знову повернулася в наше провінційне болото - вчинок, досі недоступний моєму розумінню. Безглуздий і непростимий, як самогубство. А от її найкраща подруга Лариса залишилася і працює маніпуляцій-ною сестрою в одній з найпрестижніших лікарень міста. Може, вона допоможе? Ми зустрічалися кілька разів, і вона непогано до мене ставилася.

Я сіла на маленькій стільчик коло дзеркала, розчесалася і почала уважно роздивлятися своє відображення. Незважаючи на останні події, я не забувала піклуватися про себе - пишна зачіска, матова шкіра, дбайливо доглянуте тіло. Здається, все в нормі. Я почала накладати макіяж, зупинилася, опустила руку з щіточкою. Мабуть, я все-таки замало їла, бо риси обличчя загострилися, і воно набуло такого дивного, відчайдушного виразу… Смутку? Туги? Чекання? А очі… В них оселився якийсь хворобливий неспокій. Я взяла помаду. Ти вигадуєш, Марго! Нічого такого з тобою не сталося! Ти така, як була. А якщо й змінилося дещо, яке це має значення? Краще подумай, що ти скажеш Ларисі. Як переконаєш її в тому, що ліки тобі справді необхідні? - Я… я скажу, що мене мучить безсоння через… через… через нервову перенапругу!

Блідо-рожева помада на губах. Я подивилися у дзеркало. Аг-га… Ну просто в'язень-утікач з Бухенвальда! Здається, червона пасуватиме краще.

- А якщо вона спитає, чому ти не звертаєшся до лікаря? Почне наполягати на медогляді? - Та з чого б це? Мені потрібні кілька нещасних таблеток снодійного. Не ЛСД, не героїн, не кокаїн, а яке-небудь снодійне. Що міцніше, то краще. - Стривай, стривай! Що ти там казала про наркотики?

Я завмерла перед дзеркалом: одна рука на зачісці, інша торкалася шпильок, які я за звичкою тримала в роті. Наркотики? Від них теж, здається, засинають. Ну, впадають в транс. Майже засинають. Ніби засинають. Чи зможуть вони привести мене до Яна? А якщо спробувати? Що мені втрачати? Що таке цей світ? - Звичайний сон, денне видіння. Моя реальність - це моє життя, а моє життя - це моє кохання, а кохання - цілковита відсутність страху. Чого ж тремтиш, люба?

Різкий дзвінок у двері - і я ледве не впала зі стільця. Серце майже зупинилося від переляку, а потім закалатало втричі швидше, ніж звичайно. Бісів пристрій! Завтра ж (ще один настирливий дзвінок) ні, сьогодні ж вирву його електричне серце! Всі ці гвинтики і дротики. Досить! Хай тепер всі, кому я потрібна, стукають. Руки не відпадуть!

Накинувши на нічну сорочку халат, я швидко підбігла до дверей. Дзвінок несамовито волав. Я затулила вуха долонями, і, не тямлячи себе, щосили закалатала у двері:

- Припиніть! Припиніть це! Заберіть руки від кнопки, я вже тут, ТУТ!!!

Диявольська сирена замовкла. Тиша. Нарешті. Я полегшено зітхнула.

- Хто там? (ТАМ? Де ТАМ?)

Чоловічий голос. Знайомий. Створений для промов.

- Привіт, дівчинко. Це я. Відчиняй двері.

Яне? - Який Яне? Марго, отямся! Ти ж не ТУТ, ти - ТАМ. Чи навпаки? - Ні, це не Ян. Яке розчарування… - Цікаво, це його гіркий присмак ти відчуваєш зараз на своїх губах? - Глузуєш з мене? Ну-ну, не втрачай стилю. Ти мені дуже «допомагаєш».

Я притиснулася лобом до дверей.