Зло - Людмила Баграт (2002)

Він похитав головою:

- Ні. Переночуєш у мене.

- Ні, ні. Я не хочу. Відвези мене додому. Я хочу додому! - Я мало не заплакала від власної безпорадности.

Він ніжно торкнувся мого волосся.

- Забудь про це. Яка ж ти ще дитина. Дітей не можна залишати самих. Ти не даси собі ради. Я потурбуюся про тебе.

Його квартира. Востаннє я була тут з Сергієм. Боже мій, Сергій! Я повернулася до Костянтина:

- Де Сергій?

- Заспокойся. Він - на гастролях. У Львові.

Львів… Місто Яна. Не смій навіть думати про Яна! Не зараз, не ТУТ!

Я зайшла у ванну кімнату, відкрутила крани і почала спостерігати, як вода швидко бігла вниз і зникала у стічному отворі. Костянтин підійшов до мене:

- Тобі допомогти?

Я здригнулася і швидко відхилилася від нього:

- Ні, не треба. Я сама.

Він помітив мій рух і гірко всміхнувся:

- Не бійся. Гірше, ніж є, не буде. Ось. - Він поклав на раковину одну зі своїх сорочок. - Одягнеш це. - І вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Я змила кров, дала воді розслабити м'язи, почистила зуби щіткою Костянтина. Так краще. Замочила сукню у холодній воді. Кажуть, що кров полюбляє холод. Одягнула сорочку. Велика, чорна, шовкова, вона сягала мені до колін. Я подивилася на себе в дзеркало: скуйовджене волосся, бліде обличчя - самі лише очі. Зітхнувши, я відчинила двері і покликала Костю. Він наче з-під землі виріс, мабуть, чекав у коридорі.

- Костю, мені треба пральний порошок.

Він подивився на сукню у раковині.

- Я подбаю про це.

Боже мій, який сором!

- Ні. Я сама за собою прибираю. Вибач, але така вже в мене звичка.

Костянтин підійшов і взяв мене за плечі:

- Не будь егоїсткою, дівчинко. Ми зробили це вдвох. Це досі стосується нас обох. Ходімо!

Він повів мене у вітальню. В каміні грало полум'я. Я сіла на килим і почала грітися. Костянтин опустився на підлогу поруч зі мною. В його руках була велика чашка. Він простягнув її мені:

- Ось, випий. Це втамує біль.

- Що це?

- Приворотне зілля.

- Що?

Він усміхнувся:

- Родинна таємниця. Міцний чай, цукор, бренді та кілька бабусиних заклять. Пий!

Я трохи надпила. Здається, нічого.

- Твоя бабка знала толк в закляттях. Дуже смачно.

Він погладив мене по голові.

- Пий, дівчинко, пий. Тобі покращає.

Я випила все. Костянтин забрав чашку і пригорнув мене до себе.

- Що ж ти накоїла, Марго? Що ти з собою зробила? Що я з тобою зробив? Навіщо, маленька моя? Навіщо ти так, крихітко?

Я притислася до нього. - Я не знаю, Костю, нічого не знаю.

- Все буде добре. Все буде гаразд. Я тобі допоможу.

Він цілував моє волосся, легенько гладив тіло. Навіть не гладив, а ледь помітно торкався його то тут, то там. Я була п'ятирічною дівчинкою в темному лісі. Спантеличена, перелякана. Я хотіла ніжности. Чиєї, спитаєте ви. Інколи ніжність не треба ідентифікувати. Я заплющила очі і не бачила нікого - ні Яна, ні Костянтина. Лише світло, м'яке, сутінкове. Костянтин поклав мене на килим. Я почала пручатися.

- Ні. Не треба! Я не хочу. Костю, не зараз!

Раптом його очі опинилися прямо навпроти моїх:

- Ш-ш-ш. За кого ти мене маєш, дівчинко? Я не буду в тебе входити. Я хочу, щоб тобі було добре, дуже добре.

Він цілував мої ноги. Цілував так, що, здавалося, полум'я з каміна перекинулося на мої стегна і запалало ще яскравіше. Його губи були всюди. Такі ніжні, такі цілющі, що через якусь мить я сама впустила їх туди, де біль знайшов собі притулок. Мені було добре, дуже добре, і хоча насолода, яка швидкою хвилею прокотилася моїм тілом, була гіркою, останній поцілунок Костянтина був солодким. Я зрозуміла, що то був мій смак.

Очі не хотіли розплющуватися. Костянтин узяв мене на руки і поніс у ліжко.

- Спи, дівчинко. Я дав тобі снодійне. Відпочивай, і хай твої сни будуть солодкими, як ти сама.

- Алло, Яне, це ти?