Зло - Людмила Баграт (2002)

- Звичайно, я. А ти очікувала на когось іншого, зіронько?

- Ні, Яне. Крім тебе мені ніхто не потрібен.

- Ого-го! Хлопці, ви чули? Всі чули, що ВОНА сказала? Я їй потрібний! Я!

- Припини, Яне. Я не жартую.

Ян помовчав.

- Пробач, я не хотів тебе образити. Просто я засмучений. Якщо ти телефонуєш, то це означає тільки одне: сьогодні ти не прийдеш. Вгадав?

- Так, Яне. Я дуже втомилася.

- Щось сталося?

Ну, вперед, Марго? Розкажи йому, ЩО сталося. Все, від початку до кінця, не забудь подробиць!

- Ні, Яне. Все гаразд. Це через роботу. Післязавтра перший день, і я чомусь хвилююся, наче перед іспитом.

- Ми могли б похвилюватися разом, здається, в нас непогано виходить. - Хрипота його голосу приємно дражнила.

Я всміхнулася:

- Ні, Яне. Точніше, так. Виходить добре, та зараз мені краще побути на самоті.

- Як знаєш. - Він відкашлявся. - А цей, як його, Данаїс, він - нічого?

- Та начебто нічого, хоч я бачила його якихось півгодини. Важко сказати щось певне.

Ян хмикнув, незадоволений моєю відповіддю:

- Те, про що я запитую, можна помітити одразу, ти ж у нас - досвідчений психоаналітик.

- Не розумію…

Він перебив мене:

- Боже мій, Марго, та все ти чудово розумієш! Я про те, а чи не почне твій майбутній шеф бігати кругом тебе, як гірський цап у період шлюбних танців: «Ах, Марго, яка на вас сьогодні чудова сукня! Ах, які ніжки! Ви - мій янгол, моя весняна квіточка! Ось що, люба моя, після робочого дня, зайдіть до мого кабінету. На каву… Я хочу з вами дещо… об-го-во-ри-ти», га? Чи ще щось таке…

Я не могла не розсміятися:

- Ох, Яне, бачу, в тебе багатий досвід. Треба мені зустрітися з однією з твоїх колишніх секретарок. Гадаю, вона розповість мені дуже багато цікавого про твої смаки щодо… кави.

Ян намагався бути серйозним і суворим:

- «Ха-ха-ха» та «хі-хі-хі»! Не бачу нічого смішного! Ти мені зуби не забалакуй. Що там з Данаїсом? Я не жартую.

Здається, він таки непокоїться. Який ти теплий, Яне!

- Гаразд, відкрию тобі одну таємницю. Я впевнена, що Данаїс для мене зовсім безпечний.

- Ян нетерпляче перепинив мене:

- Марго, шістдесят один рік ще ні про що не говорить. Чоловіки і не в такому віці гасають, наче молодики. Не забувай, після СНІДу людство випустило зі скрині Пандори ще одне лихо світового масштабу під назвою «віагра».

- Так, я розумію, проте я намагаюся тобі пояснити, що в мене, ну, стосовно нього, ну, ти здогадався?

- Поки що ні. Говори!

- Що в мене нема жодного шансу, як і в кожної жінки.

- Стривай, стривай! Я зовсім заплутався у твоїх натяках. Чому це в тебе немає жодного шансу?

- Бо я не хлопчик, і мені не дев'ять років. Яне, Яне! В твоєму-то віці! Міг би і сам здогадатися!

- Оце так так! Ти впевнена?

- На всі 100%.

- І як ти здогадалася?

- Жіноча інтуїція.

- Цього замало.

- Не треба недооцінювати жіночу інтуїцію. І взагалі, якщо жінка здається тобі дурненькою, краще придивись до неї. Може, вона просто хоче, щоб ти так думав.

- Ого-го! Ну й напад! По-перше, жіноча інтуїція такий само міт, як і чоловіча логіка, по-друге, я не казав, що ти дурненька. Я просто мав на увазі, що має бути ще щось. Якийсь нюанс, що підштовхнув тебе до цього висновку.

- Здаюся, Шерлоку! Був нюанс. Такий собі нюансик. Розумієш, у нього в приймальні сидить нелялечка-секретарка, а секретар. І ще який! Пупсик! Років сімнадцять, не більше. Обличчя кругленьке, оченята-ґудзики, щічки рожеві, як двійко яблучок. Такий весь ладненький, кругленький, а які сіднички! Ти б бачив! А як він дивиться на Данаїса!

- Годі, годі, вірю! Тьху, яка гидота! І ти збираєшся там працювати?