Зло - Людмила Баграт (2002)

- Я - Марго, - поволі вимовила я, наче розповідаючи вчителю складний вірш. - Доросла жінка і маленька дівчинка. Досвідчена і наївна. І речі, які мені подобаються, не можна назвати несумісними. Якщо уважно придивитися, вони зовсім однакові. Невже ти не бачиш, Яне? Всі ці речі прекрасні. Встрічках Фелліні - краса життя, у книжках Ніцше - краса божевілля, у Булгакова - краса любові, у Баха - краса гармонії, а в мультфільмах - краса дитинства. Ну подивись на них. Подивись на них, Яне! Хіба вони некрасиві? - Ян повернув голову до екрана телевізора. - Можна навіть абстрагуватися від безпосередньої краси малюнків. Примруж очі, так, щоб бачити лише барвисті плями. Подивись на їхній колір, на те, як плавно вони рухаються, як повільно змінюються. Вони розмовляють з тобою, невже ти не чуєш? Вони дарують тобі хвилини повної безтурботности, такої, яку ти знав лише в дитинстві. Вони добрі, Яне. Прекрасні в своїй доброті. В цьому світі багато красивих речей, Яне. Треба лише вміти їх знаходити.

Ян різко підвівся, підійшов до вікна і почав вдивлятися в темряву. Кілька хвилин в кімнаті було так тихо, що мені здалося, я чую биття Янового серця - різке і застережливе, а потім він проговорив, не обертаючись до мене:

- Так ось що ти шукаєш, Марго! Красу… Ну що ж, не гайнуй часу і просто зазирни у дзеркало.

- Ні, Яне. Я шукаю красу, а найвища краса - це добро. Я шукаю добро, а найвище добро - це любов. Я шукаю любов… - Я запнулася і тихо повторила. - Я шукаю любов. Це - все, у що я вірю.

Раптом Ян розлютився:

- Господи, і хто навчив таку маленьку дівчинку таких небезпечних речей?! Хто вклав у це дитяче серце таку божевільну релігію??! - Він повернувся до мене і вимовив майже по складах:

- Не можна жити заради любови, Марго.

- Що???

Його голос став різким і холодним:

- Ти чула. Не можна так. Любов - жорстока і примхлива богиня. Що тиробитимеш, якщо вона відвернеться від тебе? Як ти житимеш без любови, Марго? Що з тобою стане?

- Не думай про це, Яне! - Я підійшла до нього, обняла закам'янілі від болю плечі, щосили притиснулася обличчям до спини. - Не треба про це думати. Я знаю, що колись буду змушена платити за свою необачність. За все треба платити. «Щоб відновити баланс», - як сказала нещодавно одна моя подруга. Але це - дрібниці. Головне - наше кохання. Скількикоштує наше кохання, Яне? Як ми платитимемо за наше щастя? - Я нервово розсміялася. Ян хотів щось сказати, проте я поклала палець на його губи. - Яне хочу чути відповідь. Не хочу зазирати вперед і обертатися назад. Все одно не побачу там нічого кращого, ніж оця мить з тобою. Минуле і майбутнє - дві однакові ілюзії для слабких - по-різному слабких людей. Брехливі та вбогі. Лише теперішнє є бездоганним часом. Треба просто знайти в собі сили визнати це. Бо це - все, що ми справді маємо. Твої руки на моїх плечах - це єдине ТУТ і ЗАРАЗ, якого я потребую. Більше мені нічого не треба. Ходи сюди, Яне!

Я потягла його до дзеркала в коридорі:

- Я знаю, ти не любиш дивитися у дзеркало, проте зроби це для мене. Подивись на нас, Яне. На себе і на мене. Подивись дуже уважно. Невже ти не бачиш, що ми з тобою дві краплини води? Ми - однакові, Яне. Ти - справжній шедевр з маленькою тріщинкою. - Я провела пальцем по його щоці. - І я така сама. В мене теж є ця тріщина. Не на обличчі, а десь глибоко в мені. Ця тріщина - моя любов. Якщо вона мене зруйнує, - така моя доля. Але я не боюся, Яне. Анітрішечки. Ти тільки тримай мене. Не дай мені впасти. Світ інколи так… гойдається.

Ян обійняв мене.

- Я тримаю тебе, зіронько. Оберігаю. Я тебе кохаю.