Зло - Людмила Баграт (2002)

Він простягнув руки вперед (старе, покручене гілля) і почав насуватися на мене. Його очі палали жадобою. Я хотіла закричати, проте навіть у такий ситуації крик здавався чимось забороненим, недосяжним. Давався взнаки 21 рік спокійного мовлення. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє пристойно кричала. По-справжньому. Мабуть, при народженні. Починаючи з дитинства, нас відучують кричати. Все, на що мене вистачило, - легке підвищення голосу:

- Заберіть від мене руки! Ви чуєте? Негайно!! Не смійте мене торкатися! - Я спробувала переповзти на Янове сидіння, проте старий встиг вхопити мене за литку. Здригнувшись, я зойкнула і щосили вдарила його ногою. Гострий каблук влучив прямісінько в живіт. Він охнув і почав сповзати на асфальт. Я відчинила дверцята з Янового боку і вискочила з машини.

- Ідіть геть! Забирайтеся звідси під три чорти! Наволоч!

Ого! Здається, це краще. Майже повноцінний крик.

Старий важко підвівся, сперся на капот машини і почав

підповзати до мене.

- Ах ти стерво! Гуляща дівка! - Він зайшовся кашлем. - Вдарила! Вдарила старого-немічного. Грошика пожаліла. Відхаркнеться тобі кров'ю мій біль. Катули все можуть! Від нас не сховаєшся! Наші прокляття і не таких знаходили.

Я мовчки відступала від нього, крок за кроком, не в змозі відвести погляд від страшних очей.

- Що, думала, тобі все з рук зійде, мандрівнице? Пом'янеш мене, ой пом'янеш! Очі засліпнуть, руки відсохнуть, серце закам'яніє, ноги не слухатимуться, благатимеш смерти…

- Що їй твої прокльони, старий, коли вона живе в домі Ктарха? - Коло машини стояв Ян. Він, мабуть, забув про квіти в руці, бо повільно опускав букет нижче й нижче, доки пелюстки темно-червоних троянд не занурилися у калюжу біля його ніг. Та він цього не помітив. Не тямлячи себе від полегшення, я підбігла до нього і спробувала пояснити, що сталося.

Ян майже одразу перепинив мене, віддав квіти і, підштовхнувши до машини, тихо сказав:

- Сідай і зачини дверцята. - Він ані на мить не зводив очей зі старого.

- Яне, я…

- В машину, Марго!

Друга несподіванка за вечір. Таким я його ще ніколи не бачила. То був не Ян, а хтось інший. Порожній погляд, жорстка смуга рота, кожен м'яз напружений, він весь зібрався, наче перед стрибком, якось дивно нахилив голову і уважно вдивлявся в темряву позаду старого. Я простежила за його поглядом. Уколі світла від фар з'явилося двоє чоловіків. Один здоровань, другий дрібніший. Теж бомж. Мабуть, друзі старого. Боже мій, троє на одного! Я почала обшукувати салон тремтячими руками. Де Янів телефон? Чому, до біса, я сьогодні нічого не можу знайти?! Телефона не було. Мабуть, в кишені піджака, а піджак на Янові. Варіант з міліцією відпадає.

- Ти - Ктарх? - Голос старого. Я підвела очі і подивилася на Яна. Він кивнув. Я остовпіла. Ктарх? Катули? Що тут відбувається? Старий циган зробив якийсь жест рукою, і його друзі зникли так само безшумно, як і з'явилися. Ян провів їх очима, підійшов ближче до старого і раптом сказав низьким тихим голосом:

- Me Ксайї Ктарх.

Вони стояли один навпроти одного за якийсь метр від машини. Я виразно бачила їхні обличчя у профіль і жадібно ловила кожне слово. Що це за мова? Уперше чую. Я напружено розмірковувала: «ме» - це, мабуть, «я». Ксайї Ктарх… Великий Ктарх? Поважна людина? Важлива персона?

Я перевела погляд на старого. Він тремтів, наче в лихоманці, не зводячи очей з Янового шраму. Лівою рукою він креслив його обриси у повітрі.

- Ксайї, Ксайї Ктарх! - В його голосі звучали повага і захоплення. Ян мовчав. Вираз обличчя, міцно стиснуті в кулаки руки, вся його постать випромінювали безмежну владу. Я подивилася на старого. Цієї митті він майже прокричав:

- Нгайя Біназ!

Працюй, Марго, працюй! Треба дізнатися, про що вони говорять. Так, що в нас є? Поза старого - голова майже увійшла в плечі, підборіддя опущене, погляд з-під лоба. Знак покори і страху.