Зло - Людмила Баграт (2002)

Він потягнув мене до виходу. Ми зійшли на третій поверх, а звідти старими залізними сходами майже на самий верх будинку. На маленькій кам'яній площадці було надзвичайно тихо - жодної душі. Ян витяг з кишені ключі, одімкнув якісь двері і заштовхнув мене у кімнату. Я озирнулася. Невеличке порожнє приміщення. Чотири стіни, стеля, підлога і високе дивної форми вікно. Схоже на квітку. Ян відчинив його,визирнув на вулицю, уважно подивився на небо, а потім повернувся до мене:

- Роздягайся.

- Що??? - Здивована, я відступила назад. - Яне, ти що, збожеволів? Я не можу тут! Я… яне буду! Я йду!!!

Я рішуче підійшла до дверей і вже взялася за ручку, коли він мене гукнув:

- Зіронько! Ключі в мене. - Для доказу він покрутив в'язку на пальці, ключі дзенькнули. - Гарна сукня, проте ніяк не збагну, як її розстібати. Краще - ти сама. Буде шкода, якщо я порву.

Я нерішуче переступила з ноги на ногу:

- Яне! Ну будь ласочка! - Він повільно похитав головою. - Яне, а що… що, як хтось зайде?

У відповідь він ще раз виразно подзвонив ключами. Так, справді, хто ж зайде? Двері зачинені. Ян сперся на підвіконня.

- Роздягайся, зіронько! Тобі сподобається, я гарантую.

Г-м… Непогано сказано. Мені вже подобалося. І ще як!

- Яне, скажи мені щось тією мовою. - Його чорні очі заблищали. Як нафта… - Не треба нічого пояснювати. Я нічого від тебе не вимагатиму. Я просту хочу ще раз почути цю мову. Вона бездоганна.

Ян простягнув до мене руки:

- Нгайяна.

- «Зіронька», подумки переклала я. Його руки. Найзвабливіше з усіх запрошень.

- Меа бету. - «Йди до мене».

Сукня впала на підлогу. Я заплющила очі і підступила ближче.

- Меа бету, нгайяна. Є туа лелійя. - «Йди до мене, зіронько. Я кохаю тебе».

Магічна мова. їй неможна було опиратися. Вона полонила мене. її запах, смак, звук, дотик… Ян посадив мене на підвіконня.

- А ксантору віє. - «Не дивися вниз».

- Ксантару біназ. - «Дивись на Венеру».

Спираючись лише на його руки, я відхилилася назад, закинула голову і знайшла очима велику яскраву зірку. Венера. О цій порі року? Диво та й годі!

Слова лилися водоспадом, а я танула, танула і дивилася, як на нічному небі танцювала Венера. Богиня кохання танцювала для мене.

Я прихилилася гарячим лобом до віконної рами.

- Яне, як ти думаєш, мене не почули?

Він всміхнувся і витер піт з мого лоба:

- Впевнений, що ні. Не забувай, там грає оркестр. Поганенький, як на мій смак, проте голосний. А це саме те, що нам потрібно, правда? - Я сховала обличчя на його грудях.

Ніч обійняла стару фортецю. Ян допоміг мені одягнутися. Я стерла сліди помади з його обличчя, він зробив те ж саме з моїм. Я ніяк не могла заспокоїтися. Рухи були повільними, як у воді, в тілі панувала солодка втома. Притиснувшись до Яна, я прошепотіла:

- Яне, відвези мене додому. На сьогодні з мене досить сюрпризів.

- Гаразд. - Він відчинив двері, я ще раз поправила сукню, зачіску, зустрілася з його захопленим поглядом і не втрималася:

- Що то було, Яне?

- Що?

- Ти знаєш, про що я. Це ж було не просто так?

- Ні. Це ніколи не буває просто так. Не в нас. Не з тобою.

- Так дивно. Схоже на якийсь ритуал.

- Вгадала.

- Справді? - Я вийшла на площадку. Ян возився з ключами.

- Так. Старовинний ритуал вінчання.

Мене мала б здивувати така відповідь. Проте тієї миті я просто не зрозуміла, що почула. Я розуміла тільки те, що бачила. На площадці, біля протилежної стіни, стояв Костянтин. Яновський-старший власною персоною. І не просто стояв, а саме цілував розкішну пишногруду блондинку. Як він там це називав? «Поцілунок янгола»?

Наступної миті Ян грюкнув дверима, Костянтин повернувся і помітив мене. Ми мовчки дивилися один на одного. «Найкращий сюрприз завжди останній». Я рвучко відвернулася і побігла сходами.