Зло - Людмила Баграт (2002)

- Ні! Послухай! Послухай мене, будь ласка! Ти не знаєш його так, як я. Ніхто не знає його так добре, як я. - Він нахилився до мого обличчя і почав гарячково шепотіти. - Мій батько - страшна людина, Марго. Він вбиває людей. Не власними руками, та що з того? Він віддає накази, він грається людськими життями. Все своє дитинство я спостерігав, як він викладає свій шлях чужими долями. І кров'ю. Він брудний, Марго! Інша людина вже давно втопилася б у такій багнюці, проте не мій батько. Він наче народжений з неї. І головне - йому це подобається, Марго! Чуєш? Він просто насолоджується всім цим жахом. - Сергій говорив швидко. Часто зупиняючись, проте без довгих пауз, наче побоювався, що я його зупиню. Дарма. Я закам'яніла. Жах, який я бачила в очах Сергія, до вінця наповнив моє серце, і я раптом відчула, яке ж воно в мене велике. Величезне. Справжня безодня. Я ніколи не вважала Костянтина янголом, проте те, що цієї миті казав мені його власний син, здавалося неймовірним, неможливим, а ще… це було як вирок, вирок мені за мій злочин. Нібито: «Ось, подивись! Це все, на що ти заслуговуєш. Ще одна барвиста примара».

Я дивилася на Сергія і водночас крізь нього. Він поторгав мене за плечі:

- Та прокинься ж! Зрозумій, це - не моя вигадка і не страшний сон! Мій батько існує і він хоче тебе! А він завжди домагається того, що хоче. Бо він - страховисько. Сильне і некероване.

Я щосили відштовхнула Сергія від себе і відсунулася на самий край столу, якнайдалі.

- Як можна… Боже мій, Сергію, як можна говорити таке про свого батька!

Він гірко всміхнувся:

- Мені можна. Я це заробив. Божевільні дев'ятнадцять років я заробляв це право - говорити про нього так, як він на це заслуговує. Моє щастя, що мені вдалося від нього втекти. Моїй матері пощастило менше. Ні, скоріше, не мені вдалося втекти, а він сам мене відпустив. Таке гірке розчарування! Син не пішов у батька. Не залізо, не людина-скеля, а якийсь худорлявий недоробок, слабак, скигля зі смичком.

Кожне його слово вибухало в моїй голові яскраво-червоним полум'ям. І сяяло, сяяло, сяяло. Таким нестерпним болем. А, може, це був його біль?

Я торкнулася його руки:

- Сергію…

- Зажди, Марго! Йдеться не про мене - про тебе. Ти не для нього, чуєш? Не для нього. Він тебе скалічить. Він із тих, хто калічить красу. Він небезпечний. Залиш його, Марго! Будь ласка, я дуже тебе прошу. Заради самої себе.

Моя черга всміхатися:

- Гадаєш, я не намагалася? Сергію, після того, що ти мені розповів, ти все ще віриш, що він так просто відпускає?

Він знов ухопив мої руки:

- Про це я й хотів поговорити. Я допоможу тобі. Я все владнаю. Я захищатиму тебе!

Я розсміялася. Голосно, на все кафе. Дехто з відвідувачів повернувся в наш бік.

- Як, Сергію? Кулаками? Чи, може, звернемося в міліцію? Ні, мабуть, кожен мент - друг твого батька. Треба брати вище - Організація захисту прав людини, Женевський суд, напишемо президенту!

Сергій відкинувся на спинку стільця:

- Не смішно, Марго! З таким не жартують. - Він запалив ще одну цигарку. Руки помітно тремтіли. - Розумієш, Марго, з деякими людьми треба розмовляти лише за допомогою кулаків. Іншої мови вони не розуміють.

Сумна в нас виходить мелодрама. До смішного сумна.

- Яка ж ти ще дитина, Сергію! Ти що, справді збираєшся битися за мене зі своїм рідним батьком? Пробач, але це безглуздо. І, до речі, відверто кажучи, я на тебе в такій бійці не поставила б. Навіть враховуючи вік твого батька.

Сергій сумно й серйозно подивився на мене:

- Я знаю, що він сильніший. Проте в мене є друзі. Багато друзів. Окрема квартира. Переїжджай до мене, Марго! Я охоронятиму тебе вдень і вночі. Я не чіпатиму тебе. Я просто хочу допомогти. Будь ласка.