Зло - Людмила Баграт (2002)

Нічний клуб закритого типу «Elitu» був за два кілометри від міста. Я кілька разів бачила його з вікна автобуса, коли їздила провідати батьків. Старовинна кам'яна вежа на невеличкому пагорбі серед парку. Готичні вікна, оповиті диким виноградом балкони, величезна залізна брама з товстими ланцюгами. Справжня середньовічна фортеця. Іграшка для верхівки суспільства. Elitu для еліти.

Перед очима пропливали десятки облич, руку безперервно то потискали, то цілували. Дякувати Богові, що руку, а не коліно. Я всміхалася, кивала головою, вдавала, що уважнослухаю компліменти, проте подумки під усіма можливими кутами роздивлялася слово «кетара». Яка прекрасна мова! Я досі тремтіла від захоплення. Дуже незвична. Дивного чорного кольору. Кольору абсолютної темряви, а на поверхні блищить, як нафта. На дотик така… Така… Я подивилася на невеличку канапку у своїй руці. Точно! На дотик вона подібна до зернятка червоного кав'яру - здається, ти міцно тримаєш її між пальців, а спробуй натиснути - і вже вислизнула з твоєї руки. Вона смакувала старовинним червоним вином, а пахла ладаном, пергаментом, воском і… Яном. Так, ця мова пахла Яном. Чи, може, Ян пахнув цією мовою. Кетара, кетара, ке-та-ра…

Господи, Марго, про що ти думаєш? У тебе є старий огидний циган, який забагато знає, Ян, який розмовляє якоюсь тарабарщиною і відгукується на ім'я «Ктарх», а ти витрачаєш час на безглузді міркування лінгвістичного характеру! Може, напишеш десятитомну теоретичну працю та назвеш її, ну, наприклад, «Смак мови»? Яка дивовижна гра слів! Яка витончена поезія!

- … Я сказав би, у внутрішній будові чинні не Декортові закони, а радше Ейнштайн. А ти як думаєш, Марго? Марго! Марго-о-о-о?

Я потерла скроні кінчиками пальців, відганяючи прискіпливі думки і повернулася до Яна:

- Г-м… Так.

Ян здивовано звів брови:

- Що «Так»?

- Ну-у-у… - Я відкашлялася. - Яз тобою згодна!

- В чому? Марго, ти мене зовсім не слухаєш.

Я почервоніла:

- Вибач, Яне, я замислилася. Ти вже владнав свої справи?

- Так, зіронько, тепер можна розважатися і бешкетувати до схочу. Ще шампанського?

Я кивнула. Ян подав мені келих.

- Вип'ємо за сенсацію! Ми створили її сьогодні.

- Ми???

Ян всміхнувся:

- Так. Подивися на всіх оцих - стан глибокого шоку. Красуня і страховисько. Класичний сюжет.

- Яне, припини! Ти ж знаєш, на мене це не справляє жодного враження!

- Гаразд-гаразд, проте це правда. Впевнений, вони досі не можуть повірити у почуте - потвора-архітектор і його прекрасна наречена.

- Наречена??! - Від здивування я навіть рот забула закрити. Ян взяв мене за підборіддя і м'яко повернув нижню щелепу на її звичайне місце.

- Не забувай про етикет, кохана! До речі, я не розумію твого здивування. На початку вечора я попрохав дозволу представляти тебе як мою наречену. Ти сказала: «Так, так, Яне!»

Мені знов довелося змагатися з нижньою щелепою.

- А-а-а-а… Справді…

Я уважно придивилася до виразу його обличчя. Жартує? Проте Ян був цілком серйозним.

- Крихітко, не руйнуй мою мрію. Хай це буде дивовижним сном літньої ночі. Будь ласка!

Я сумно всміхнулася. Так воно й є, Яне! Дивовижний сон. Проте це був мій сон. Моя ніч. І мій Ян. Я підняла келих і промовила так голосно, щоб почули всі, хто прислухався, - мені нічого було соромитися:

- Яне хочу пити за всіх. Не хочу пити за сенсацію. Я п'ю за тебе, Яне! Я пишаюся тобою. Я від тебе у захваті.

- Я кохаю тебе.

Ми випили, і я з насолодою розбила келих вщент. Хай цей тост буде для нього останнім! Красива смерть.

Потім ми танцювали. Ян виймав з моєї зачіски шпильку за шпилькою, доки волосся розсипалося і вкрило плечі.

- Яне, що ти робиш?

- Готую тебе.

- До чого?

- До ще одного сюрпризу. Останнього і найкращого. Ходімо!