Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

Я опустився на ліжко поряд із ними. До тієї миті, коли Ведмідь уперше закинув вудку, Тео заспокоївся та тільки час від часу голосно й уривчасто зітхав. На початку наступного епізоду дружина спробувала розпитати малого про кошмар:

– Тео, що з тобою сталося? – навіть у півтемряві я розгледів, як малюк напружився. – Розкажи мамі, що тебе налякало. Тобі щось наснилося?

Хлопчак закивав, але не озвався. Єва притулила голівку до себе.

Невдовзі Тео заснув. Дружина дбайливо вклала його по центру нашого ліжка.

Відчуваючи, як напруження відпускає, осідаючи ледь вловним поколюванням у ногах і на денці живота, я підвівся.

– Принести тобі води?

Я мусив щось сказати.

– Так.

За півхвилини повернувся з кухні зі склянкою води.

– Що це було?

Єва відпила ковток і поставила склянку на невисоку шафку обабіч ліжка.

– Я не знаю.

– Бляха, ледь не нахезав у штани.

– Я помітила, – дружина криво посміхнулася. Потім додала: – Нічний кошмар. Лягай спати.

– Так, це нічний кошмар, – погодився я.

Мої руки дрібно тремтіли.

7

Нічні жахіття, під час яких Тео не міг прокинутися, повторювалися впродовж року. Нечасто – приблизно раз на місяць. Частіше малюк просто підхоплювався посеред ночі й рюмсав. На початку 2013-го мій син уже достатньо добре говорив, щоб описати, що терзає його вві сні, але на ранок після чергового кошмару або вдавав, що не пам’ятає, або справді нічого не пам’ятав – ні мені, ні Єві не вдалося витягти з Теодора що-небудь більше, ніж слабкі неохочі кивки на підтвердження того, що йому наснилося щось моторошне.

Утім, я б не розповідав цю історію, якби все обмежилося лише плачем і періодичними нічними кошмарами. Взимку 2013-го до нічних жахіть додалося ще дещо.

8

На День закоханих, 14 лютого, погода видалася паскудна – похмура, вогка та вітряна, – тож ми з Тео весь день просиділи вдома. Ми залишалися удвох – Єва, як завжди в такі дні, мала по горло роботи в «Чорній перлині». Ввечері разом подивилися «Баранчика Шона», потім Тео перебрався до дитячої, де я дочитав йому казку про Рапунцель, і приблизно о пів на десяту хлопчак заснув.

Я влаштувався у спальні й півгодини безцільно блукав мережею. Втомившись, відклав лептоп і взяв до рук книгу – «Капітан Панталеон і Рота добрих послуг» Маріо Варґаса Льоси. Історія мала би бути веселою, принаймні точно не нудною – обкладинка обіцяла «феноменальний гостросатиричний роман, який висміює військово-бюрократичну машину, духовенство й усю державну систему Перу», – але чомусь здалася більш пласкою, ніж інтернетівські приколи із «ВКонтакту», і я закуняв. За чверть до півночі мене розбудила книга, що з’їхала з грудей на ліжко. Я відклав її, вимкнув світло, перекинувся на лівий бік і знову заснув.

Удруге прокинувся за п’ять хвилин до першої. Я не розплющував очей, вирішивши, що мене розбудила Єва, однак, прислухавшись, збагнув, що це не так. Із коридору не долинало жодного звуку: отже, дружина ще не повернулася. Водночас мене огорнуло дивне відчуття, наче я не сам у спальні. Я безпомилково відчував чиюсь присутність. І це не могла бути Єва: вона нізащо б не прослизнула до кімнати безшумно.

Я розплющив очі й від несподіванки здригнувся. Просто наді мною – за лічені сантиметри від ліжка – стояв Теодор. Малюк фактично нависав над моєю головою. Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як вивітрюється переляк, і, відгорнувши ковдру, вперся ліктем у подушку та підпер долонею голову. Чекав, що він скаже. Таке вже траплялося: Тео, як не міг заснути, часто приходив до спальні й просився до нас із Євою в ліжко. Я навіть простяг над ковдрою праву руку, щоби торкнутися його й запитати, чому він не взяв із собою Юаня Михайловича, коли страх, що так швидко минув, раптово накрив мене знову. Спалахнувши вогником на денці живота, він повільно поповз до горла.

Щось було не так. Щось було дуже неправильно.