Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

Коли я сперся на подушку, Теодор не відреагував. Він продовжував дивитися в точку, де знаходилася моя голова, поки я спав. Моя рука застигла в повітрі, а тоді опустилася назад на ковдру. Я лежав, заціпенівши, чекав, що хлопчак що-небудь промовить, ворухнеться абощо, проте він німував. Повільні, розтягнуті секунди злипалися, спливла хвилина, друга, третя, але Тео продовжував мовчати.

Відтуливши голову від долоні, обережно зазирнув йому в обличчя. Очі були напівзаплющеними й нерухомими, нижня губа ледь відвисала. Тео спав.

Чи ні?

Руками та спиною прокотилася хвиля кусючого холоду. Шкіру обсипало пухирцями. Я не бачив ті пухирці в темряві, але від них шкіру стягнуло так, що здавалося, наче ті завбільшки з льодяні тороси в Антарктиді.

Як довго він так стоїть?

Я акуратно, не поспішаючи, помахав рукою перед обличчям Теодора. Нічого. Жодної реакції. Малюк скидався на воскову статую, покинуту скульптором біля мого ліжка.

Зрештою я не витримав і пошепки погукав сина:

– Гей, Тео.

Він миттю зреагував, повівши головою на звук мого голосу. От тільки повіки так і лишалися напівопущеними, з-під війок і далі визирали півмісяці моторошно білих очних яблук. Мені стало по-справжньому страшно. Я усвідомлював, що Тео спить, але не знав, чи варто його будити. І якщо варто, то як?

Чорт забирай, скільки часу він нависає наді мною?

Намагаючись не скрипіти ліжком, я підвівся й обійшов Теодора. Рахуючи удари серця, зупинився за його спиною – хвилину, дві, три, – а тоді позадкував до виходу зі спальні. До коридору. Навіщо? Хрін його знає. Я мало що усвідомлював у ту мить, окрім того, що мушу щось робити. Кілька секунд Тео не рухався, а тоді – коли ледь рипнули двері між спальнею та коридором – скинув голову й повернув її до мене. Повернув по-особливому – так повертають голову незрячі. Почув. Повіки, проте, залишалися напівопущеними. Він чув, але не бачив мене.

Я продовжив задкувати й повністю опинився в коридорі, коли Теодор розвернувся та посунув за мною. Голова ледь зігнута, повіки напівзаплющені, руки звисають уздовж тіла.

Мені стало так холодно, що закортіло до туалету. Якщо у спальню ще проникали слабкі відблиски знадвору – від вуличних ліхтарів і з вікон сусідніх будинків, – то в коридорі панувала цілковита темрява. Я бачив лиш обрис, у якому було важко вгадати сина. І цей обрис наступав, заганяючи мене в пітьму.

Я більше не міг стримуватися.

– Агов, Тео! Тео! ТЕОДОРЕ! Прокинься! Що з тобою?

І тоді він відкрив очі. Хтось наче прокрутив очні яблука, поставивши райдужки на місце. Тео побачив мене. Стрепенувся й заплакав.

– Тату, тату!

Присівши навпочіпки, я обхопив його холодними тремтячими руками.

– Тобі знову щось погане наснилося?

Малюк горнувся до мене й нічого не відповідав, лише скімлив:

– Тату, тату, тату…

Через п’ять хвилин у замку скреготнув ключ і вхідні двері розчинилися. На порозі у чітко окресленому прямокутникові світла застигла Єва, не розуміючи, чому її син і чоловік сидять, обнявшись, на підлозі у полоненому мороком коридорі.

9

Навесні 2013-го почалися «провали».

Уперше про те, що Теодор немовби кудись «провалюється», застигаючи й упродовж кільканадцяти секунд не реагуючи на зовнішні подразники, я почув від Єви. Була остання субота березня – чи не єдиний за весь місяць ранок, коли ні я, ні Єва нікуди не поспішали. Ми валялись у ліжку та дивились «Ревізор» по «Новому». Новий сезон реаліті-шоу з невгамовною Фреймут стартував кілька тижнів тому.

– Учора дещо помітила, – відкинувшись на подушку, озвалася дружина.

– Умгу?