Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

– Як ти уявляєш цей візит? Я приведу Теодора до невролога, й ми чекатимемо, поки він «зависне»? Що той невролог зможе сказати? – я дратувався. Не так від почутого від матері, як від усвідомлення того, що дозволив собі стільки часу вдавати, ніби нічого не відбувається. І тепер мама, яка бачила мене наскрізь, неначе рентгеном просвічувала, все чудово розуміла.

– Хочеш я поговорю з Вірою Іванівною?

П’ятдесятидворічна Віра Іванівна Ликович – подруга мами зі шкільних років і за сумісництвом моя хрещена мати – працювала терапевтом у консультативній поліклініці Рівненської обласної клінічної лікарні. Не варто, мабуть, уточняти, що мама зверталася до куми щоразу, коли хтось із нашої сім’ї опинявся в ліжку з чимось серйознішим від застуди, навіть якщо хвороба – як це було з батьковим діабетом і супутніми проблемами із серцем та очима – виходила за рамки спеціалізації терапевта.

– Не знаю, – я відвернувся та поліз до холодильника, видивляючись, що є поїсти.

Однозначно я не погодився, але й не заборонив, відтак мама взялася за справу. Наступного дня мені зателефонувала Віра Іванівна:

– Знаєш, мабуть, чому турбую? Вчора телефонувала твоя мама й розповіла про Теодора. Пробач за нахабство. Я б нізащо не втручалася, ти мене знаєш, якби не твоя мама. Катерина сказала, що буде краще, якщо я сама зателефоную й спробую з тобою поговорити.

– Ну, – буркнув я.

– Я не бачила нападів Тео, тож не можу бути певна, але в неврології є така річ, як безсудомні генералізовані напади, або абсанси. Від французького слова absence – відсутність. Симптоматика дуже схожа. Під час таких нападів дитина раптово завмирає, припиняє реагувати на подразники, її увагу неможливо привернути. Іноді можна помітити легке тремтіння повік, дитина заплющує очі або неприродно закидає голову. Напад проходить безболісно, триває від п’яти до двадцяти секунд, після чого дитина повертається до перерваного заняття. Дорослі часто не помічають напади або помічають, але здебільшого спихають усе на звичайну неуважність, – Віра Іванівна зробила паузу. – Те, що я щойно описала, нагадує те, що відбувалося з Теодором?

Я ухилився від відповіді:

– Ці абсанси… вони небезпечні?

– Не так щоб аж надто, але ці малопомітні безсудомні напади є характерними ознаками епілепсії.

У мене відвисла щелепа.

– Епілепсії? У Тео не було нападів! Ви ж не хочете сказати…

– Я нічого не намагаюся сказати, – обірвала мене хрещена. – Я не ворожка, щоб ставити діагноз за фотографією чи по телефону. Як на мене, твоя мама даремно здійняла тривогу. Та попри це, наполягаю, щоб ти або Єва зводили Теодора на обстеження. Якщо проблема є, краще бути про це поінформованим.

Я механічно кивнув:

– Добре.

– Не бійся, у цьому немає нічого страшного. Запиши Теодора на прийом до невролога в дитячій лікарні. Опишеш напади, лікар огляне малого й дасть направлення в Діагностичний центр на електроенцефалографію. Там Теодору зроблять ЕЕГ – це абсолютно безболісна та необтяжлива процедура – і на її основі невролог сформулює остаточний висновок.

Ми ще трохи поспілкувалися – я пообіцяв, що обов’язково відведу Теодора до лікаря, – й попрощалися. А потім… заштовхав голову в пісок. Вас, мабуть, шокує моя безтурботність, але чоловіки – принаймні якась частина чоловіків – мене зрозуміють. Упродовж трьох днів після розмови з хрещеною я ні на крок не відступав від Теодора. Спостерігав. Стежив, як він грається, їсть, малює, дивиться мультики, спить – байдуже вдень чи вночі, – і не побачив нічого підозрілого. Мій син не міг похвалитися волячим здоров’ям, але був рухливим і допитливим, цілком розвинутим як на свій вік хлопчаком. Він геть не скидався на епілептика. То якого біса я мав вести його до невролога?!