Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

Протягом минулих трьох діб я відбув дві зміни в Zoom Support – одну нічну й одну денну – та двічі виїжджав таксувати. З учорашнього виїзду повернувся о третій ранку, не заробивши й двохста гривень. Я був утомлений і неналаштований розмовляти. Не хотілося навіть думати. Все, чого прагнув у ту мить, – лежати. Просто лежати й усе.

– Це стосується Тео. Вчора щось сталося. Ми гралися конструктором із кульками, тим, що твоя мама на Різдво принесла, – я кивнув, бо сам вибирав конструктор-лабіринт Cheatwell Marbureka з набором скляних кульок, який потім купила мама, – і Тео раптом завис.

– Тобто – завис?

– Не реагував на мене. Він завмер, утупився в одну точку й… усе. Спочатку я намагалася привернути його увагу, потім торкнулася, потім поторсала, але він не реагував. Ні рухом, ні звуком. Мені здавалося, що він навіть не дихав. Тео… – Єва спохмурніла, їй неприємно було згадувати те, що відчувала, та все ж договорила, – він наче помер на кілька секунд. А тоді повернувся та продовжив запускати кульки лабіринтом. Ніби нічого не сталося.

На екрані Ольга Фреймут влаштовувала скандал у, як на мене, цілком пристойному закладі. Думки не ліпилися докупи, страшенно хотілося спати.

– Гадаєш, щось серйозне?

Єва довго мовчала перед тим, як відповісти:

– Це вже не вперше, Мироне.

– Чому раніше не казала?

– Ну, так… не знаю.

Не відриваючи очей від екрана, я смикнув плечима:

– Я нічого не помічав. Може, просто неуважність. Замислився. Або завтикав та й усе.

– Може, – неохоче погодилась Єва. – Може, просто завтикав.

На тому й зупинилися. Впродовж шести тижнів після інциденту вночі із 14 на 15 лютого кошмари не повторювалися, і я переконав себе, що жахіття не повернуться взагалі. Щось глибоко в мені опиралося тому, щоб послухати – почути – Єву.

Ситуацію змінило те, що на початку квітня свідком чергового «зависання» стала моя мама. Того дня нам із Євою не вдалося розвести графіки: у мене була денна зміна в Zoom Support – із 12:00 до 20:00, – а Єва знала, що допізна працюватиме в «Чорній перлині». Довелося на півдня відвести Тео у дитсадок (мабуть, чи не вперше за півроку). Мама забрала малого з дитсадка о 16:00 й гляділа його в нас удома кілька годин.

Я повернувся о дев’ятій вечора. Мама читала Теодору в дитячій кімнаті. Почувши мене, малюк вибіг привітатися. За ним з’явилася мама.

– Я хочу тобі дещо сказати, тільки ти не лякайся та постався, будь ласка, серйозно.

Я прошепотів Тео на вухо, що небавом прийду та послухаю, як у нього минув день, після чого ми з матір’ю зайшли до кухні.

– Говори.

– З Теодором щось негаразд.

Я сховав погляд, прогугнивши щось невиразне.

– Ми гуляли у дворі перед тим, як піти додому, – розповіла мама. – Він ув’язався за дворовим котом (я ледве встигала за ним), а потім раптом зупинився, випростався й закляк. Я відразу не зрозуміла, що сталося, а коли підійшла… Мироне, Теодор був схожий на ляльку. Я торкалася його, проводила перед очима рукою, але він не бачив мене. Це тривало півхвилини, потім він отямився й почав шукати очима кота, який давно шаснув геть. Він не тямив, що з ним трапилося, – вона помовчала, а тоді додала з притиском, типово так, по-вчительському: – Мені це не подобається.

Слухаючи, я уникав дивитися їй у вічі.

– Ти раніше нічого подібного не помічав?

– Ні, – прошамкав я, а тоді трохи розсерджено змахнув руками. Однаково вона раніше чи пізніше дізнається. – Але Єва згадувала про щось таке, щось схоже. Тиждень чи два тому.

– Хочу, щоб ти пішов з Теодором до лікаря.

– Мам, ми водимо його до кардіолога щомісяця.

– Це не та проблема, яку може вирішити кардіолог.

– А хто її може вирішити?

– Невролог. Можливо, психолог. Не знаю, я не спеціаліст.