Лазарит - Симона Вилар (2013)

– Старий, насправді нам дуже пощастило, що хрестоносці пошкодили саме цю частину укріплення біля Легатської брами. Я не ступив би й кроку, якби вони були біля Проклятої вежі. Треба стати невидимкою, щоб перейти тамтешнє широке передпілля одночасно на очах у хрестоносців і сарацинів, – він показав у бік, де на Проклятій вежі палав величезний смолоскип, немов маяк, освітлюючи околиці. – А тут, як бачиш, тихо й темно.

Зараз вони перебували із зовнішнього боку південно-східної стіни фортеці. Неподалік невиразно маячіли шатра табору лицарів короля Ґвідо де Лузіньяна – саме звідти сьогодні обстріл. Цієї глухої нічної пори там було тихо – лише вартові, пошепки перемовляючись, чатували біля стінобитних машин. Зате на мурі, неподалік від брами, вирувала робота: оборонці Акри шпарко латали проломи та осип від ударів кам’яних ядер.

Такі поруйнування були вже на багатьох ділянках міського муру. Можливо, саме це й спонукало короля Філіпа кинути людей на черговий штурм. Але Річард Левове Серце був безпорадним, бо тяжко занедужав, тому Саладін удався до звичної тактики: спустив мамелюків на табір, точнісінько як тоді, коли Філіпові піхотинці вже дерлися на стіну. І штурм, що почався цілком успішно, перетворився на низку сутичок із легкою кавалерією сарацинів, а хрестоносці, які прорвалися до муру, залишилися без прикриття, й атака захлинулася.

У тому гармидері французи втратили одного з найкращих воєначальників – маршала Клемана. Король Філіп був у розпачі і звелів оголосити у своєму таборі триденну жалобу.

«Це слушний момент, щоб пробратися в місто», – вирішив Мартін.

Довга хмара повагом поглинула серп місяця. Мартін поправив на плечах лямки торбини.

– Усе, прощавай, рудий! – він стрімко пірнув у темряву. Легкий шурхіт – а потім цілковита тиша. Вихованець асасинів умів пересуватися безгучно, як велика кішка.

– Нехай тобі допомагають Аси,[140] малий! – пробурмотів Ейрік. Він стояв непорушно, удивляючись у всіяне тілами загиблих передпілля Акри. Але навіть його гострий зір не здатен був розгледіти бодай тінь приятеля.

Мартін вихором пронісся відкритим простором, перестрибнувши завалений глиною та вапняковими брилами рів і, не збавляючи швидкості, злетів схилом насипу оборонної споруди туди, де у кладці нижньої частини стіни зяяла глибока вибоїна від удару стінобитної машини. Там він завмер, відсапуючись. Поки що все відбувалося, як має бути. Ейрік підібрав йому добрі чоботи з м’якої козячої шкіри, що мали тонку та шорстку підошву, крізь яку нога відчувала всі шпари між кам’яними блоками. І взагалі – рудому ціни немає. Що б він без нього робив?…

Коли після сутички із сарацинами у вбранні лазарита Мартін відлежався, дочекавшись темряви, він повернувся в табір і насамперед розшукав рудого. Але перед тим скинув із себе коту й плащ із зеленим хрестом, запам’ятавши про всяк випадок місце, де це зробив. Потім, у самій лише кольчузі, проминув варту, сказавши тим, хто стояв на чатах, що просто ходив у рів за гостроколом справляти потребу. Пароль на цю добу, яка ще тривала, він знав.

Опинившись серед наметів та конов’язей, Мартін безпомилково вийшов до стоянки данців і в першого-ліпшого воїна запитав, де можна знайти рудого Ейріка. Рудий, як вони раніше домовилися, намолов сто пудів гречаної вовни своїм новим соратникам – мовляв, незабаром прибуде його друг. І це спрацювало. Протягом кількох днів Мартін ночував у його наметі, і єдине, що його непокоїло, – це австрійці, які стояли неподалік. Їхній герцог, тупак та хвалько, охочий випити і сп’яну поколобродити, щовечора на весь табір волав про те, як вони всі збагатяться, узявши Акру, бо в місці повнісінько заможних євреїв, а пустити кров синам Ізраїлевим не менш почесно, ніж зарубати зо дві дюжини сарацинів…