Лазарит - Симона Вилар (2013)

Присівши навпочіпки між зубцями парапету, Мартін роздивився спляче місто, прикидаючи напрямок і шлях, який йому треба було здолати. Ашер бен Соломон примусив його вивчити мапу Акри напам’ять, але одна річ бачити хитросплетіння вулиць та завулків на пергаменті й зовсім інша – насправді. Лише слабко освітлені вежі та куполи виступали над суцільним масивом дахів будівель, що утворювали вигадливий лабіринт.

Пошуки будинку Сари слід було починати, орієнтуючись на собор Святого Хреста, розташований у самому центрі Акри. Та зараз Мартін, хоч як напружував зір, не зміг зрозуміти, яка ж саме з великих міських будівель і була тим храмом. Його увагу привернув високий чіткий шпиль, що вирізнявся на тлі сріблястої від місячного сяйва поверхні моря. Але він не міг належати головному собору – такі шпилі християни навчилися зводити зовсім недавно, а храм Святого Хреста був доволі старим. То куди ж його вирушити, щоб до світанку і до того, як крик муедзина закличе правовірних до саляту,[143] розшукати потрібний будинок із помітним знаком – усміхненим собакою на фронтоні? Та якщо навіть нічого не вийде, треба якнайдалі віддалитися від фортечних мурів і сховатися до ранку, щоб потім розчинитися в натовпі. У місті на більш як двадцять тисяч мешканців це, вочевидь, не так уже й складно.

Раптом його увагу привернув якийсь звук. Мартін обережно визирнув із-за зубця: зліва по стіні йшов чималий гурт воїнів-мусульман, прямуючи просто до нього.

Чорт забирай! Він трохи забарився, роззираючись, і вартові встигли наблизитися аж так, що, коли Мартін почне рухатися, його неодмінно помітять. Він глянув униз. Якщо скористатися мотузкою, сарацини будуть тут іще до того, як він торкнеться землі під стіною. Унизу, кроків за двадцять від стіни, виднівся плаский дах якоїсь будівлі. Це ризиковано, але ж в асасинів його навчили робити неймовірні стрибки й приземлятися так, аби не пошкодити кісток та сухожилля. Щоправда, він давно не практикував цього мистецтва, однак вагатися не було коли.

Мартін відштовхнувся, натреновані м’язи спрацювали, немов тугі пружини. Стрибок завдовжки був саме такий, щоб приземлитися за два лікті від краю покрівлі.

Чи помітили його вартові? Він про це не думав.

Поштовх від приземлення швиргонув Мартіна вперед. Він умить викинув руки поперед себе і беркицьнувся через голову, гасячи силу удару. Потім підтиснув під себе коліна й певний час сидів нерухомо, відновлюючи дихання. Аж тоді він відкинув з обличчя каптур і поглянув на мур.

Вартові ватагою пройшли повз, і жоден не глянув йому вслід.

І все ж Мартін трохи перечекав. Покрівля мала приступки, нижче стояли діжки для дощівки – з водою в Акрі було геть кепсько. Мартін ковзнув на нижній приступок, потім по-котячому обійшов по периметру цю частину даху й, побачивши дерев’яну драбину, відчув полегкість. Багато міських будівель мали три й навіть чотири поверхи, і ще раз стрибати з такої висоти у вузьку щілину брукованої вулиці було б справжнім божевіллям.

Знизу місто виглядало зовсім по-іншому. Стіни будинків з вузькими вікнами, зачиненими на ніч віконницями, утворювали тісний темний коридор із безліччю поворотів, тож орієнтуватися тут вельми непросто. Недовго думаючи, Мартін вирушив у той бік, де, як йому здалося, був центральний міський майдан. Ноги ковзали по купах покидьків, гнилий дух змішувався із запахом вапнякового розчину – мабуть, неподалік ями для гасіння вапна, що його використовували для ремонту фортечних мурів. Уряди-годи попереду лунали звуки колотушок нічної варти, і тоді йому доводилося звертати в перший-ліпший завулок, сподіваючись, що в наступному кварталі він знову піде в правильному напрямку й не зіб’ється з дороги.