Лазарит - Симона Вилар (2013)

– В ім’я Аллаха, милостивого та милосердного, дайте мені спокій, добрі люди! Я тихо піду собі, і ніхто не дізнається, що ви зустріли мене тут у таку ранню годину!

Він намагався говорити, як п’яний, заплітаючи язика й похитуючись, але водночас задкуючи від вартових. Він завиграшки впорався б з обома, але на їхній гучний окрик у завулок Королівської вулиці звернули ще двоє зі смолоскипами і тепер пильно роздивлялися незнайомця, який нюняв, хилитався й ховав під каптуром обличчя. Одного погляду Мартінові вистачило, щоб зрозуміти: ці двоє не просто квартальна сторожа, а добре озброєні міські вартові. Вони зупинилися посеред вулиці, загороджуючи йому шлях до відступу.

– Кажи правду – звідки йдеш? – закомандував один із них.

– Присягаюся Каабою, я не можу вам цього сказати! – жалісно запхинькав Мартін. – Моя чарівна кохана, в якої брови вигнуті, мов персидський лук, увігнала стрілу мені в самісіньке серце!.. Та якщо ви мене затримаєте, любонька не повинна постраждати. Аллах великий, і безмежна милість його! Відпустіть мене, добрі люди, бо я кохаю її, як світле небо над головою, а чоловік її, шанована й грізна людина, не повинен дізнатися, що я був у його домівці о такої пізньої… чи, скоріше, ранньої години! О, як швидко летить час біля ніг коханої!.. Тому заклинаю вас покривалом Хадіджи, дружини Пророка: дайте мені мирно забратися геть!..

Не перестаючи молоти язиком, Мартін зауважував суттєві деталі: ті двоє, що наткнулися на нього першими, убрані в прості шкіряні куртки, проте обидва в касках. У кожного – короткий спис. Міські вартові екіпіровані як воїни-піхотинці: обидва в кольчугах і добротних шоломах, на поясах – шабля та кинджал. А в нього самого – два кинджали в широкому поясі й легкий панцир із вареної волової шкури під тунікою. Вирушаючи до міста, довелося залишити все металеве в таборі, щоб не створювати зайвого шуму. На жаль, чотирьох він не здолає.

Цієї миті один із вартових, який стояв позаду Мартіна, зірвав із нього каптур та освітив смолоскипом обличчя й світле вигоріле волосся.

– Шайтан! Та це ж кафір!

– І до того ж чудово пасталакає по-нашому, – додав його супутник, оголюючи шаблю.

Мартін благально склав на грудях руки й забелькотів, що ніякий він не кафір, просто служить драгоманом при начальникові гарнізону, благородному аль-Маштубі, і тепер він…

Продовження не було, бо Мартін, рвучко кинувшись уперед, потужно вдарив одного вартового ногою в пахвину, і, поки той, булькаючи, опускався на бруківку, вихопив в іншого спис. Миттєво обернувшись, Мартін древком списа відвернув удар шаблі зі спини, а потім тупий кінець древка з хрускотом урізався в перенісся одного з міських вартових, а вістря, на секунду пізніше, – у живіт обеззброєного квартального.

Витягувати його звідти було ніколи – Мартін жорстоко вдарив п’яткою в підребер’я єдиного вцілілого вартового, який через стрімкість подій устиг лише наполовину витягнути з піхов шаблю. Замість нього це зробив Мартін, а наступної миті блакитна смуга дамаської сталі зі свистом пройшлась по відкритій частині обличчя воїна, розпанахавши його навскоси. Не переводячи подиху, Мартін ударив згори по загривку скорченого на камінні квартального сторожа, разом із шиєю перерубавши його шкіряний наплічник. Голова від’єдналася від тіла, ударив струмінь чорної в ранковому напівсвітлі крові.

Залишалося добити двох – того, який заробив древком, і воїна з розрізаним лицем. Що він і зробив без вагань.

Дочекавшись, поки вирівняється дихання, Мартін прислухався. Він був цілий і неушкоджений, однак незадоволений собою. Ніч занадто гомінка: спершу сутичка із жебраками, тепер оці четверо. І будь-якої миті на звуки бійки можуть прийти інші.