Лазарит - Симона Вилар (2013)

З Акри маленький загін виїхав перед самим сходом сонця. Емір виглядав Джоанну на тому ж місці, та цього разу він запропонував своїй прекрасній супутниці просто прокататися верхи. Під час прогулянки пагорбами мова зайшла про переваги східних і західних коней, і в цьому Малік знайшов у Джоанні достойну співрозмовницю. Розмова надзвичайно пожвавилася, вони навіть почали сперечатися, хоча емірові не завжди вистачало запасу франкських слів, щоб сформулювати свої аргументи. У таких випадках він гарячкував, починав замашисто жестикулювати, і його вороний кінь через це брикався та хропів, хоча подібне лише розважало вершника. А вершником він був чудовим, легко правив конем і не раз повторював, що цих тварин ніколи не варто бити батогом – це однаково, що шмагати танцівника, вимагаючи від нього благородної грації та гідності в рухах. Кінь під вершником має бути гордовитим.

Від прогулянки пагорбами прокинувся апетит, тому обоє залюбки повернулися до навісу на галявині, де на них чекали ще вишуканіші страви і такий холодний шербет, наче його тримали на льоду, доставленому з гірських вершин Лівану.

Після трапези Джоанна, утомившись від монотонних награвань темношкірої музикантки, сама від себе цього не чекаючи, запропонувала заспівати для гостинного господаря.

І справді, вперше за такий тривалий час їй раптом по-справжньому захотілося співати! Її вже не мордувала пекуча туга й нічні жахи, і, хоча в Джоанниному серці досі зміїлася печаль, ризикована пригода із сарацинським вельможею та його відверте захоплення її красою повертали бажання жити й глибоко бентежили.

Емір був уражений, він із задоволенням слухав, як гостя, перебираючи струни, співає, а її голос переливається оксамитовими низькими та кришталевими високими тонами. Джоанна співала одну зі сповнених любовної знемоги канцон герцога Гільома Аквітанського,[151] видатного провансальського трубадура. Прикривши очі і ледь погойдуючись, вона вся віддалася музиці, її вела за собою та надихала мрія, в якій їй убачалося лице її загадкового попутника, таємничого і небезпечного лицаря на ім’я Мартін, його яскраві сині очі, мужні вилиці, усмішка одним кутиком рота. О, ні, вона не повинна про нього думати, треба забути це обличчя!.. Але пісня лилася, і мрія не покидала її, хотіла воно того чи ні.

Коли Джоанна замовкла, Малік дивився на неї здивовано і захоплено, мундштук кальяну застиг у нього в руці, наче він забув про нього.

– Аллах усемогутній! Ви вражаєте мене дедалі дужче і дужче! Я справді багато про вас знаю, але ніхто не казав мені, що ви співаєте солодше за гурій у райських садах!

Емір знає багато, але не про неї, не про Джоанну де Шампер!

Жінка здригнулася, мов від протягу. У цій грі із сарацинським вельможею прихована якась небезпека, але вона досі не могла зрозуміти яка. Щоб відволікти співрозмовника, Джоанна почала розповідати: цю канцону склав дід королеви Елеонори Аквітанської, володар величезних земель, які згодом перейшли до Людовіка, батька Філіпа Французького, а після розлучення королеви Елеонори і її нового шлюбу з королем Генріхом Плантагенетом, стали частиною Анжуйської держави короля Річарда Левове Серце.

Емір слухав з усмішкою і, нарешті, промовив:

– Це не буде зухвало з мого боку, якщо я попрошу вас докладніше розповісти мені про могутній рід Плантагенетів?