Зло - Людмила Баграт (2002)

- Для мене щоразу, як уперше. Нічого не можу з собою вдіяти. Мені так була потрібна ця робота. Я ж фахівець, Дмитре. Я вмію працювати. Чому я маю заробляти своїм тілом, якщо в мене є розум? Щось зламалося в цьому світі… Чому чоловіки дозволяють собі такі речі? Яке вони мають право?

Дмитро голосно зітхнув.

- По-перше, принцесо, не роби з цього трагедії у стилі «пробзділось щось у Датському князівстві» [Лесь Подерв'янський, «Гамлєт».]. Цей, як ти сама його назвала, слимак, того не вартий. Наплюй і розітри своєю гарненькою ніжкою. А по-друге, не хочу тебе розчаровувати, проте мушу нагадати, що ми живемо в добу патріархату. Влада, сила, гроші - на боці чоловіків.

- А що на моєму боці?

- Краса, розум, ніжність.

- М-да… Небагато.

- Ну, це ще як подивитися. А по-третє, моя маленька дівчинко, чоловіки бувають різними. Не треба узагальнювати. Серед них зустрічаються доволі симпатичні типи. Візьмімо, наприклад, твого братика. Він учора закінчив одну халтуру і сьогодні ж перекаже своїй голодній сестричці тридцятку. Це небагато, я знаю, проте у мене певні проблеми з валютним рахунком. Купиш собі ковбаси. Ти коли її востаннє бачила?

- Бачу щодня, а от їла вже давненько.

- От і домовилися. Завтра одержиш гроші, влаштуєш собі маленьке свято. Чи я не чудовий?

- Чудовий.

- Бачиш, а я ж чоловік.

- Ти мій брат.

- Проте існують схожі на мене і ще кращі, якщо це взагалі можливо.

- Ти впевнений?

- На всі сто.

- І я зустріну хоч одного такого?

- Неодмінно.

- І це буде любов?

- Марго, ти знов за своє? Досі шукаєш? - Мені здалося, чи я справді почула в його голосі роздратування?

- Шукаю…

- От уперте дівча! Дозволь мені відкрити тобі одну таємницю: ця земля - не дуже приємне місце, але іншого в нас нема й не буде. Всі жінки, які тут живуть, хочуть кохати, а чоловіки хочуть кохатись чи просто хочуть. Ти відчуваєш відмінність?

Треба було змовчати, проте я не змогла:

- Так, і дуже велику.

Раптом слухавка майже вибухнула люттю:

- А от і не треба її відчувати! Чуєш, Марго, не треба!!! Заради твоєї ж вигоди! Всі заплющили очі - і ти заплющ. Всі замкнули серця на замок - і ти так само. Ми всі помремо якогось дня, то щодня ж вмирай, не катуй себе, не витрачай час на пошуки примари!

- А якщо це не примара?

- Моя чернице! Створила собі бога, назвала його коханням, добровільно замкнулася в монастирі і молишся йому, чекаючи благодаті?

Я остовпіла. Його слова влучили мені у самісіньке серце. Ніхто не знав, що я вже третій рік ходила до церкви і ставила свічки: одну за здравіє рідних, другу - за мою любов. Я молилися, я сподівалася, я вірила.

- Твого бога не існує!!! - Дмитро майже кричав. - Про нього забули, його храми зруйнували, він нікому не потрібен, ніхто не пам'ятає його лику! Ти чуєш? Ніхто в цілому світі!!!

- …

- Марго! Алло! Алло! Марго, ти мене чуєш?

Раптом телефон здався живою істотою. В кабінці замало місця. Я замкнула себе в тісній клітці з хижаком, який атакує, намагаючись завдати болю. Мені було важко дихати, я хотіла вийти.

- Так, дуже уважно слухаю. Ти… гарно говориш.

- Пробач мені, крихітко. Я… я не знаю, що на мене найшло. Я не хотів тебе ображати. Чесно-пречесно.

Я повільно виштовхувала з себе слова:

- Я знаю. Я тебе люблю. Чесно-пречесно. Треба закінчувати розмову. Вона й так коштуватиме тобі купу грошей. Телефонуватимеш додому, перекажи, що в мене все дуже добре.

- Гаразд. - Його голос тремтів. Це злякало дужче, ніж його несподіваний гнів. Мене охопило нестерпне бажання викинути слухавку з кабіни, якнайдальше від себе. Підступна гадюко, з мене досить твоєї отрути. Проте я опанувала себе і ще дужче притиснула її до вуха.

- Марго, ти ще тут?

- Так, Дмитре.

- Марго, знай, все, що я наговорив тобі про кохання - неправда.

Боже, ну чому мені має бути так боляче!