Зло - Людмила Баграт (2002)

- А як же без них!

- Моя участь необхідна?

- А як же без вас!

- Гаразд. Чи обмежується моя діяльність перекладацькою сферою? Розумієте, ми дорослі люди, і я вважаю, що краще одразу поставити всі крапки над «і». Таким чином ми уникнемо непорозумінь.

Андрій примружив очі і задумливо всміхнувся:

- А, ось ви про що, Марго! Запевняю, нам потрібен тільки перекладач. Стовідсоткова гарантія.

Я підвелася:

- Тоді - до зустрічі.

Ми потиснули одне одному руки, і я відчула, що він мені не подобається.

Перший день минув з перемінним успіхом. Робота була важкою не так через переклад, як через те, що презентації йшли одна за одною, привертали увагу десятків людей, і постійна циркуляція такої великої кількости незнайомих облич збивала з робочого ритму, бентежила і дратувала.

Мій клієнт був не з тих, за ким сумують. Вельмишановний фахівець з Німеччини виявився товстим велетнем років шістдесяти, який полюбляв роздавати накази, говорити двозначні компліменти і розповідати непристойні жарти. Короткі перерви він використовував для історій зі свого життя, загальний зміст яких зводився до одного: в ліжку він - Казанова.

… Того дня він стояв у першому ряді відвідувачів і впродовж чотирьох презентацій не зводив з мене очей. Німець почав жартувати, бо було очевидно, що цей чоловік вже вчетверте слухає одну і ту саму півгодинну лекцію не через палку любов до комп'ютерів. Я знервовано усміхалася. На п'ятому колі незнайомець зійшов з дистанції і щось довго обговорював з Андрієм. Потім вони удвох підійшли до нас, і цей чоловік кілька разів запитав німця про щось професійне. Як виявилося під час розмови, його звали Станіславом Олександровичем, і керував він не чим-небудь, а досить великою фірмою з програмного забезпечення.

Того вечора Андрій мало не танцював від щастя: Станіслав Олександрович підписав два контракти і обіцяв привести зацікавлених знайомих, що відкривало можливості ще більшого прибутку. Німець теж радів: день удався. А я згадувала очі цього чоловіка, лукаву посмішку, неофіційний за своєю тривалістю поцілунок руки на прощання і раділа, що цей вдалий день уже закінчився.

Наступного ранку Станіслав Олександрович з'явився один, презентацій не слухав, одразу пройшов до Андрія і щось довго з ним обговорював. Вони стояли осторонь, проте краєм ока я бачила, що дивляться вони на мене, і не могла позбутися неприємного відчуття, що й розмовляють вони про мене. Я очікувала великих проблем, однак Станіслав Олександрович був на диво обережним і обмежився лише вишуканими компліментами та своїм неофіційним поцілунком. Андрій також не мав до мене жодних претензій, розмовляв привітно і знову ж таки, дуже обережно. Я здавалася собі коштовною вазою з китайської порцеляни.

Останній день завжди найважчий. Ділова активність сягає апогею, почуття зашкалюють, істерика одного перетворюється на загальну, і цим шаленим балом керує прощання. Прощаються всі: учасники виставки з відвідувачами, керівники з підлеглими, колеги з колегами, знайомі зі знайомими. Ярмарок закривається, іграшки зникають у пакунках, можна витерти усмішку з обличчя і знесилено впасти у найближче крісло. В такий день працюєш на аварійному живленні.

Традиційний конверт уже відпочивав у моїй сумочці. Я теж мріяла про відпочинок. Але контракт був чинним до дванадцятої години, і на мене чекав пишний прощальний бенкет, головною стравою якого, як завжди, були лестощі, приправлені тостами на брудершафт, міцними потисками рук, п'яними обіймами, поцілунками і промовами на тему, «які ж ми всі хороші».

Того вечора Андрій замовив окремий кабінет у найпрес-тижнішому ресторані міста. Про цей заклад розповідали казки. Сама лише назва «Куточок богів» давала зрозуміти, що він для обраних, про що не менш красномовно свідчили ціни…