Зло - Людмила Баграт (2002)

Пауза. Я зустрілася з ним поглядом. Дивовижні очі - лагідні, глибокі, ніжні. Кинути б до цієї зеленої прірви 20 років цинізму, жорстокости, зневажливої байдужости завзятого гравця до всіх і всього, і заграло б у них яскраве полум'я небезпеки, на яке без зайвих роздумів летять такі відчайдушні і необачні метелики, як я.

- На добраніч, Сергію! - Я відвернулася від нього і пішла до гуртожитку.

Поцілунок Яна - розжарене залізо, що примушує кипіти мою кров. Його губи - це мої губи, його рот - мій рот. Світ почав повільно обертатися навколо мене. Швидше, ще швидше, доки довколишні предмети не перетворилися на єдиний барвистий вихор. Нарешті Ян відпустив мене, але я втратила рівновагу і почала падати. Така слабкість у ногах, в голові поморочиться. Ян підхопив мене, притулив до себе і знову почав шукати мої губи, цілуючи плечі, шию, щоки. Люди вже розійшлися, потяг рушив на запасну колію, а ми все ніяк не могли відірватися один від одного.

Ввічливе покашлювання. Я затарабанила Яна по спині, щоб хоч якось привернути його увагу до літнього чоловіка, який очікувально завмер на відстані трьох кроків від нас. Він помітив, що моє калатання не давало жодного результату, і вирішив спробувати сам.

- Гм… Яне Володимировичу! Яне Володимировичу! Я пригнав машину, як ви просили. Вибачте, що відволікаю вас від… гм… справ, але я поспішаю. Ось ключі. Ваша красуня на стоянці перед вокзалом. Другий ряд. Четверте місце.

Нарешті Ян помітив незнайомця:

- Здоров, Миколаїч! Як життя? Той зміряв мене поглядом:

- Гірше, ніж у вас, Яне Володимировичу!

Ян від душі розсміявся.

- Дякую тобі.

- Завжди радий, Яне Володимировичу! Ну, я піду. Такому гріх заважати. - Миколаїч кивнув нам і швидко пішов. Ян повернувся до мене, обережно провів пальцем по губах, торкнувся підборіддя, нахилився так близько до мого обличчя, що тепло його чорних віч рум'янцем запалало на моїх щоках, і нарешті промовив:

- Здрастуй, зіронько, я повернувся.

Я сховала обличчя на його грудях, з насолодою вдихаючи запах Яна - терпкий парфум, гіркий тютюн, солоний піт, солодкий подих - і прошепотіла:

- Я скучила.

Ян занурився в моє волосся, почав пестити вухо, спустився до шиї…

- Ні, Яне! Облиш! Годі! Ми вже з годину тут стоїмо! Дивись, як усі на нас витріщилися. Мабуть, б'ються об заклад, скільки ми ще протримаємося.

- Ну той що? Хай заздрять!

- Яне!

- Гаразд, гаразд. - Проте він все-таки поцілував мене. В кінчик носа.

Нарешті ми попрощалися з вокзалом. Спочатку все планувалося так: заїжджаємо до Яна, він переодягається, і десь о шостій ми вже сидимо у в'єтнамському ресторанчику, святкуючи зустріч. На словах все було геніально просто, проте насправді…

На платформі ми простояли з годину - це вже не за планом. До Янового будинку доїхали за п'ять хвилин - це o'key, проте півгодини цілувалися у машині - знов не за планом. Потім ми цілувалися ще десять хвилин у під'їзді, після цього цілувалисяу ліфті, через що разів двадцять піднімалися і опускалися, але залишити кабінку не могли - ще півгодини. Розуміючи всю серйозність ситуації, Ян запропонував іти сходами. Я згодилася і потрапила у підступну пастку: на кожній площадці Ян зупинявся «перепочити», і ми цілувалися хвилин по п'ятнадцять. Квартира Яна знаходиться на п'ятому поверсі. Не треба бути надто обдарованим математиком, щоб підрахувати, що перед його дверима ми стояли о niвна восьму.

І тут я почала пручатися. Не граючись у «не хочу», а по-справжньому. Ян це одразу збагнув, бо між тим «ні», коли тіло жінки каже «так», і тим «ні», коли воно наче перетворюється на закам'янілий знак протесту, чимало відмінного.

- Що сталося, Марго? Щось негаразд?