Зло - Людмила Баграт (2002)

Хвилин з десять я роздивлялася вітальню. Рідкісні книги. Багато з його фаху, проте є Тургенев і Достоєвський, Ніцше і Фрейд, Міллер і Фолкнер, Віан і Берроуз. На полицях - дивовижні вази, таємничі статуетки, незрозумілі талісмани. І кожна річ, мабуть, окрема історія. Я всі їх почую, всі! Неодмінно.

З ванної кімнати до мене долетів плескіт води. Не ходи туди, Марго! Не треба. Не випробовуй Янового терпіння. Він вже й так себе стримує з останніх сил. Проте я не могла опиратися спокусі. Так просто: відчинити двері, вийти у коридор. Темно, але мене вів звук. Поворот, кілька кроків, ще один поворот і…

Стіни ванної були з якогось дивного напівпрозорого скла. Ефект такий, наче дивишся на людину крізь стіну водоспаду. Я бачила, що у цьому кубі молочного світла щось рухалось, проте цього було замало. Я підійшла до дверей. Вони були причинені, але не зачинені. Я б не відчиняла їх, присягаюся! Ніколи! Проте… Там була щілина. Завширшки з мою долоню. Я підійшла і зазирнула крізь неї…

Ян стояв під душем, спиною до мене. Голе тіло, таке беззахисне і сильне водночас, таке гармонійне. Він розтирав себе рушником, помітно поспішаючи. Пов'язавши рушник навколо стегон, Ян потягнувся по одеколон і… завмер. Наші очі зустрілися у дзеркалі стіни. Стіни зі скла. Не треба було читати Набокова на уроках фізики, дівчинко! Тоді такі оптичні фокуси не були б для тебе несподіванкою.

Ян повільно обернувся. Здивований погляд. Я зніяковіла (який сором! Боже мій, який сором!), миттю вилетіла у коридор, відчинила вхідні двері і стрілою долетіла до ліфта. Натискаючи на кнопку, почула Янів голос:

- Марго! Марго! Куди ти? Що ти робиш?

Я озирнулася. Справді, що я роблю? Ян стояв у дверях, в якихось двох метрах від мене. Мокре тіло, білий рушник, скуйовджене волосся, босоніж. Ліфт приїхав. Я відвела погляд, відкашлялася:

- Яне, я почекаю надворі, коло машини. Поквапся, будь ласка.

Він хотів щось сказати, проте я була вже в кабіні. Двері повільно зачинилися. Надворі я сіла на лавку і спробувала зосередитися. Що я наробила! Що тепер буде! Що скаже Ян? Відповідь на останнє запитання прийшла блискавично, я б сказала, прилетіла, у вигляді збентеженого Яна. Він був у костюмі, проте краватка не зав'язана і волосся ще мокре. В руках - моя сумочка.

- Ти забула її на дивані.

Я мовчки кивнула і взяла сумочку з його рук. Ян присів і знизу дивився мені в обличчя:

- Марго…

- Так. - Я роздивлялася пожовкле листя коло моїх ніг.

- Подивись на мене, будь ласка.

- Я не можу.

- Чому?

- Мені соромно.

Кілька хвилин ми мовчали.

- Навіщо ти це зробила? - Ян взяв мої руки у свої і почав гладити їх. Ніжно, заспокоюючи.

- Я… Яне, вибач, я не хотіла! Я просто нічого не могла з собою вдіяти. Я не хотіла підглядати, але там була ця шпарина, і, і, і я зазирнула, а потім, потім просто не могла зупинитися. І дивилася, дивилася… Яне, пробач, мені так соромно! Ти дуже сердишся, так?

- Та я гніваюся, а гніваний - я страшний!

Я уважно придивилася до нього. Жартує? Спробуй вгадай, що в цих чоловіків на мислі! Ян нахилився і прошепотів мені в самісіньке вухо:

- Мушу зізнатися, що моя цнота дещо вражена, проте це не головне. Переживу. - Він помовчав. - Сказати правду, я добряче роздратований.

- Чому? Через те, що я підглядала?

В його очах заграли бісики. Голос став хрипким, застережливим.

- Ні. Це мені навіть сподобалося.

- Через що ж тоді?

- Через те, що тобі вдалося втекти!

Я засміялася і зарилася обличчям в його мокре волосся.

- Яне?

- Гм?

- Хочеш, я зав'яжу тобі краватку?