Зло - Людмила Баграт (2002)

У туалеті я відкрутила кран, холодною водою змочила потилицю, шию, руки, сперлася на раковину і з головою поринула у роздуми. Я хочу залишитись з Яном. Хоч би ким він був: видінням чи сном. До біса все! Не знаю, скільки в мене є часу, як довго я ще спатиму в тому світі, проте цей світ належить мені і Яну. Нам обом.

Повернувшись до зали, я побачила, що Ян розраховувався з гостинним хазяїном закладу. Вони обмінювалися люб'язностями, тому я просто кивнула Яну і пішла до машини.

Ми їхали вже хвилин з десять, а я все ніяк не наважувалася почати. Буває так важко знайти слова… Я відкашлялася:

- Яне, куди ми їдемо?

Він здивовано глянув на мене.

- Взагалі-то я везу тебе додому. А що, в тебе є інші плани? Дискотека, казино, стриптиз-бар?

- Я хочу до тебе.

- Що??

Я знайшла його очі у дзеркальці заднього бачення.

- Не відпускай мене, Яне. Я хочу, щоб ти відвіз мене до себе. Хочу залишитись з тобою.

Тиша. Його очі. Такі серйозні, темні. Раптом він зупинив машину, мовчки вийшов. Я також мовчки чекала. За хвилину Ян повернувся, відчинив дверцята з мого боку і поклав мені на коліна величезний букет квітів. Цього разу - темно-червоні троянди і одна біла - королева. Мовчанка тривала. Ми дісталися його будинку, піднялися на ліфті, зайшли у квартиру - ані слова. У коридорі я знесилено впала на стілець. Ян став переді мною навколішки, зняв з моїх ніг черевики, стиснув ступні у своїх долонях і першим заговорив:

- Ти розумієш, що робиш, Марго?

Я зустрілася з ним поглядом.

- Я не розумію, я відчуваю. Покажи мені свою спальню, Яне.

Він взяв мене за руку і повів до дверей.

- Я ніколи тут не спав, крихітко. Це не моя, це твоя спальня. Я зробив її для тебе.

Він одчинив двері, і мені перехопило подих.

Кругла кімната. Дзеркала, дзеркала, самі дзеркала. Всі стіни і стеля. Серед дзеркал - маленькі вогники, які своїм м'яким світлом створювали ілюзію зірок на нічному небі. Порожня кімната, посеред якої володарювала одна-єдина річ - величезне ліжко. Я підійшла до нього, погладила білизну. Чорний шовк. Мій улюблений колір. Я повернулася до Яна:

- Яне, яка краса!

Він усміхнувся:

- Тільки твоє віддзеркалення, зіронько.

Ян почав наближатися, я - відступати. Крок за кроком, не зводячи одне з одного очей, ми обійшли ліжко. Ян зазирнув мені в очі. Я відвела погляд. Марго, поясни йому все! Ти ж бачиш, він нічого не розуміє. Ти повинна йому сказати. Прямо зараз! Ян завагався, потім рішуче сів на ліжко, зняв з себе піджак, розв'язав краватку, розстібнув сорочку. Я затремтіла. Як тут зимно! Як йому сказати? Ну як йому сказати? Не обертаючись до мене, Ян заговорив:

- Марго, якщо ти передумала, то я даю тобі останній шанс. Йди прямо зараз, бо ще хвилина - і я тебе звідси не відпущу, благай, не благай. Розумієш, будь-який терпець колись уривається. Я не залізний.

Я відвернулася і швидко підійшла до вікна. Стояла і мовчала, роздивляючись нічне місто, а потім невпевнено почала:

- Я нікуди не піду. Я хочу залишитись, Яне. Проте я… нервуюся. Я, я, я… до смерти налякана. - Краєм ока у найближчому дзеркалі я побачила, що він повернувся до мене і напружено слухає. Добре, що він мене чує. - Розумієш, Яне, в твоїх очах - сама пристрасть, а мені потрібна ніжність. Вся ніжність, яка в тебе тільки є. Принаймні, зараз. - Я повернулася до нього. - Ти здатен віддати мені всю свою ніжність? Всю до останньої краплі? Я… я ще ніколи не була з чоловіком, Яне. Я хочу, щоб ти був першим.

Якщо по-справжньому захотіти, можна примусити всесвіт обертатися навколо себе. Мене оточували зірки, які кружляли за моїми законами. Я була центром, осердям, суттю. Я - суть, Ян - єсмь. Я розчинялася у ньому, у божевільному болю, що він мені завдавав, проте щось у мені розуміло, що то був правильний біль, необхідний. Біль народження. Я народжувала на світ своє кохання. Кров'ю, потом, криком і насолодою. Нестерпною насолодою - сестрою болю.